Схоже, це частково розуміють у Польщі. Представник правлячої партії “Право і справедливість”  Міхал Дворчик виступив із ініціативою побудувати пам’ятник українцям та білорусам, що брали участь у більшовицько-польській війні 1920 року. Ініціативу підтримало близько двадцяти депутатів ПіС. Доволі промовисто, що звитягу українських і білоруських вояків хочуть увіковічнити, використавши постамент, на якому раніше стояв пам'ятник “польсько-радянському військовому братерству” (цей пам'ятник демонтували нібито для ремонту, але так і не повернули на місце).

Озвучена Дворчиком ініціатива являє собою вдалий приклад популяризації тих моментів історії, які об'єднують, а не роз'єднують. Водночас вона відповідає внутрішнім потребам кожної з країн. Адже і Україна, і Польща потребують суспільних міфів, спрямованих проти західної експансивної політики Москви. При цьому наголос на боротьбі з більшовизмом не обмежується антимосковським вектором і є подвійно актуальним. З одного боку, він підсилює антимосковські настрої (за умов фокусування уваги на необільшовицькій сутності сучасного путінського режиму). З іншого боку, він має певний потенціал у площині протистояння наступу ліво-ліберальних ідей: посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві створює несприятливе середовище для діяльності ідеологічних груп радикально лібералістичного спрямування, які не можуть цілком приховати марксистське походження ряду своїх ідей (а то й відкрито його декларують).

Військово-політична історія містить чимало епізодів, котрі вигідно популяризувати. Грюнвальдська битва, війни проти Московії, Хотинська війна — усе це та багато чого іншого сьогодні вимагає популяризації у вигідному світлі. Усе це об'єднує, паралельно підсилюючи актуальні для сьогодення сенси. Самозрозумілою є потреба у висвітленні спільних сторінок боротьби проти Москви. Грюнвальдська битва в контексті сьогодення постає як заклик до консолідації народів Центрально-Східної Європи з метою відстояти власну незалежність від претензій Заходу. Спільні сторінки боротьби з ісламським натиском — це субстрат для плекання справедливих месіанських настроїв: Міжмор'я як останній бастіон Європейської цивілізації.

Чимало “матеріалу” для спільної політики пам'яті дає й історія культури.

У дуже далекій, гіпотетичній перспективі можемо навіть говорити про суттєву ревізію національних моделей історії. Скажімо, є доцільною часткова “денаціоналізація” Речі Посполитої. “Націоналізоване” розуміння Речі Посполитої проявляється у надмірному привласненні її історії Польщею і легковажній відмові від неї України. Альтернативою до національного підходу може слугувати цивілізаційний підхід — погляд на Річ Посполиту як на поліетнічну міні-цивілізацію зі своїми перевагами і недоліками, зі своєю історичною місією, проекція якої залишається актуальною ще й нині.

Але наразі не йдеться про різке впровадження таких докорінних змін. Ідеться про можливість узгодженої політики пам'яті в умовах уже сформованих національних парадигм розуміння минулого. А це — річ і потрібна, і досяжна.