Глухий кут сербського євроскептицизму

Така ситуація вражає “єврооптимістів”. “Нове опитування в Сербії щодо європейського майбутнього країни ламає стереотипи і одночасно шокує. Найбільш скептичне ставлення до перспективи вступу своєї країни до ЄС демонструє не старше покоління, яке традиційно вважають більш консервативним, націоналістичним та менш готовим до змін, а молодь. Близько 51 відсотка людей у віці від 18 до 29 років виступає за те, щоб Сербія, яка на даний момент є офіційним кандидатом на вступ до ЄС, відмовилася від курсу на євроінтеграцію” — у статті “Євроскептичне майбутнє Сербії: молодь проти вступу в ЄС” її автори Неманья Руєвич і Данило Білик дивуються поведінці сербської молоді.

А дивуватися тут немає чому. Сусіди сербів хорвати теж поставилися до євроінтеграції неоднозначно. Референдум щодо вступу до ЄС, який відбувся у січні 2012 року, показав, що позиції хорватів неодностайні. “За” проголосувало 66,27 % виборців. “Проти”, відповідно, — 33,13 %. Але при цьому явка виборців була невеликою — 43,51 %. Ці цифри потрібно розглядати в контексті того, що вступ до ЄС був офіційною політикою чинної на той момент влади на чолі з Іво Йосіповичем, і хорватські євроскептики перебували у явно несприятливому інформаційному середовищі. Значною мірою євроскептики були ослаблені ще й тим, що курс на вступ до ЄС підтримала верхівка хорватської Церкви (у протилежному разі, з огляду на рівень довіри суспільства до Церкви, результат референдуму міг бути радикально відмінним).

Попри популістську привабливість ЄС, у Центрально-Східній Європі євроскептичні настрої продовжують мати значне число прихильників. Багато людей дивляться на Брюссель, враховуючи ціннісні виклики, загрозу обмеження національного суверенітету, а також окремі небезпеки економічного характеру (зокрема, ризики для дрібного виробництва).  У випадку Сербії до цих цілком обґрунтованих побоювань додається ряд особливостей. Поведінка США та країн Західної Європи протягом останніх двох з половиною десятиліть посприяли кристалізації серед сербів радикально антизахідних поглядів. І якщо небажання прощатися з великодержавним минулим югославського формату є занадто необґрунтованим, то проблема Косова справедливо може розцінюватися сербами як прояв цинічної упередженості Заходу. Адже Косово і Метохія — це надзвичайно важливі в сербській історії землі, центр середньовічної сербської державності і релігії, символ протистояння сербів ісламському натиску. Антизахідні настрої сербів тісно переплетені з їхнім москвофільством, яке часом набирає рис фантасмагорії.

Попри те, що за рівнем євроскептицизму серби лідирують серед сусідів та народів Центрально-Східної Європи в цілому, їхня настороженість щодо ЄС залишається майже безперспективною. У випадку країн Вишеградської четвірки, а також Хорватії євроскептичні настрої сьогодні конвертуються у зважену політику регіональної інтеграції. Офіційні Варшава, Прага, Братислава, Будапешт та Загреб поки що не роблять дуже різких кроків по виходу з ЄС. Проте вони демонструють сміливість іти проти волі Брюсселю (чи то пак, Берліну й Парижу) і наближуються до формування власного блоку. Натомість політичні реалії сучасної Сербії викликають лише співчуття: з одного боку — безпринципні політичні еліти, зорієнтовані на виконання волі Брюсселю та інших євроатлантичних сил, з іншого — надмірні, нічим не виправдані сподівання на Москву. Кремль і справді може давати Сербії епізодичний захист. Але це компенсує відсутності надійних партнерів у регіоні.

На цьому тлі цікаво розглянути можливість залучення Сербії до проекту Міжмор'я (наразі — суто гіпотетичну).

Найперша перешкода інтеграції Сербії до Міжмор'я — характер сербо-хорватських взаємин. Станом на сьогодні Хорватія є важливим учасником центральноєвропейських інтеграційних процесів, а її президент Колінда Грабар-Китаровіч своїм ентузіазмом щодо цієї справи може позмагатися із Анджеєм Дудою. Водночас між сербським і хорватським суспільством продовжує існувати вал ворожнечі. Для існування цього валу було б цілком достатньо більш віддалених у часі історичних  подій: несправедливої щодо хорватів політики сербської влади у міжвоєнний час, прикрих антисербських ексцесів, здійснених Незалежною Державою Хорватією у роки Другої світової, несприятливої для Хорватії політики комуністичної Югославії. Але ворожнеча між двома народами є надзвичайно високою передусім через події двадцяти-двадцятип'ятирічної давності. Для хорватів факт того, що їм вдалося зі зброєю в руках відстояти власну незалежність, є важливим елементом їхньої політичної ідентичності. До класичного ресентименту додається пам'ять про здійснювані сербами звірства і бандитизм. Серби окрім враженого національного самолюбства мають ще й тисячі переселенців із Сербської Країни, а відомо, що депортовані — це один із основних тригерів посилення реваншизму і міжнаціональної ворожнечі (достатньо згадати антиукраїнську налаштованість кресов'ян у Польщі або ж антипольську — українців родом із Закерзоння). Отож, очікувати дуже швидкого й інтенсивного процесу примирення хорватів та сербів не варто (але це не означає, що його взагалі не можна очікувати).

Натомість Сербія має доволі тісні зовнішньополітичні зв'язки з Угорщиною. У випадку, якби у Сербії прийшли до влади політичні сили, скептично налаштовані щодо інтеграції до ЄС, але не зациклені на промосковських настроях, можна було б очікувати поступового входження Сербії у геополітичний простір Міжмор'я у фарваторі політики Будапешту. Реалізація подібного сценарію можлива й у випадку, якщо Сербія таки вступить до ЄС. Мова йде про повторення хорватської схеми, коли входження до ЄС забезпечила фактично маріонеткова влада, суспільне незадоволення від якої опісля вилилося у різкі політичні зміни на користь посилення національного суверенітету. Щоправда, Брюссель уже добряче обпікся і на Хорватії, і на Польщі з Угорщиною, а це зменшує шанси на реалізацію хорватської схеми у Сербії.

Іншим перспективним напрямком є зближення Сербії з Румунією та Болгарією і співпраця цього блоку з Міжмор'ям. Оскільки ми говоримо про речі гіпотетичного характеру, не можна ігнорувати ризиків посилення московських позицій на схід від Сербії. У разі, якби Кремль досягнув лояльності Бухаресту та Софії, зближення з ними Белграду стало б сильним викликом для Міжмор'я. Але поки що така небезпека має небагато шансів втілитися в життя.

В контексті реалізації того чи іншого сценарію зближення Сербії з Міжмор'ям цікаво поглянути на можливі шляхи сербо-хорватського порозуміння, а також “перезавантаження” сербської суспільної свідомості в цілому.

Найелементарніші мости сербо-хорватського порозуміння прокладаються уже сьогодні. Причому до цього процесу залучена націоналістична молодь обох країн (передусім, зорієнтована на ідеологічну модель “нових правих”). Нехай це доволі маргінальне явище, але воно має потенціал збільшення суспільної ваги. Загальновідомо, що один із найкращих чинників зближення — наявність спільних ворогів. Підстав для антизахідної налаштованості вистачає не лише у сербів, але й у хорватів. Відтак серби та хорвати мають ще одну точку для пошуку порозуміння. Нарешті, можемо говорити про можливість створення нової геополітично-цивілізаційної матриці. Для зближення Сербії і Міжмор'я вигідна реактуалізація сербського історичного досвіду ранньомодерного часу, коли серби були інтегрованими у простір Серединної Європи як форпост опору ісламському світу. Міжмор'я у якомусь сенсі може позиціювати себе як правонаступника імперії Габсбургів. За таких умов зближення Сербії з Міжмор'ям деактуалізує “антилатинську” налаштованість сербів (а саме в її руслі лежать глибші причини протистояння з Хорватією) і дає їм можливість інтегруватися у єдиний, хоч і мозаїчний цивілізаційний простір.

Вище сказане стосується гіпотетичної площини, і спрогнозувати з високою долею ймовірності поведінку Белграду відносно інтеграційних процесів у Центрально-Східній Європі неможливо. Одначе очевидними є дві речі. По-перше, залучення Сербії до цього інтеграційного процесу є доволі бажаним. По-друге, Сербії невигідно ні плекати надмірні сподівання на Москву, ні рухатися шляхом брюссельської маріонетки.