Стратегія Порошенка — це стратегія мінімальної суб'єктності. Здавалось би, державне утворення, геополітичний статус якого — неоколонія, мало б використати війну для нарощування власної суб'єктності. Проте чинна влада цілком задовольняється неоколоніальним становищем України. Потенціал суб'єктності, що створюється завзяттям українських вояків і мурашиною працею активного патріотичного тилу, нівелюється готовністю Порошенка забезпечувати виконання рішень, прийнятих на так званому “міжнародному” рівні (точніше, на рівні геополітичних гравців, до сфери інтересів яких входить Україна).

Маємо справу з ситуацією, коли Україна продовжує бути таким собі акціонерним товариством. Акції розподілені між потужними геополітичними силами, передусім Москвою, Берліном, Вашингтоном. Між цими силами може точитися боротьба за контрольний пакет акцій, за прийняття тих чи інших рішень. Але геополітичний статус України від цього не змінюється. Порошенко так і не наважився відмовитися від ролі виконавчого директора і, покладаючись на всесторонню мобілізацію українського суспільства, спробувати здобути Україні справжні суверенітет і суб'єктність.

За таких умов введення воєнного стану позбавлене військово-політичного сенсу. Бо воєнний стан та низка мобілізаційних та силових заходів, які у ньому інтегруються, спрямовані на вирішення політичних питань військовим шляхом. Порошенко від такого вирішення дуже далекий — йому йдеться лише при виконання прийнятих акціонерами рішень при одночасній турботі про збереження посади директора.

В такій системі координат єдиним резоном для введення воєнного стану може стати вирішення внутрішніх політичних завдань. Усвідомлюючи, що послідовна реалізація накресленої у Мінську стратегії зустрічає спротив серед пасіонарних суспільно-політичних сил, Порошенко може наважитися на введення воєнного стану. З одного боку, це буде данина популізму задля заспокоєння наявної у суспільстві “партії війни”. З іншого боку, воєнний стан створює чудові умови для подавлення опозиції (зрозуміло, що йдеться не про “Опозиційний блок”, а про націоналістів, фронтовиків із активною суспільно-політичною позицією, незалежних політиків).

Враховуючи попередні два роки правління Порошенка, є сенс говорити, що, якщо воєнний стан і буде введений, то лише зі щойно згаданих мотивів.

Звісно, політика переповнена ірраціональними речами, котрі не завжди можна передбачити. Існують певні шанси того, що Путін зробить ставку на реалізацію власних цілей, змістивши методи боротьби у бік конвенціонального військового протистояння. Відтак і українська влада може відповісти симетрично і почати діяти так, як потрібно було ще у 2014 році. Та поки що більш імовірним видається продовження неоколоніальної політики, котра перекреслювала найбільш героїчні здобутки української зброї.
війнаатопорошенковоєнний стан