“Автаркія як запорука політичної незалежності країн Міжмор'я” було змальовано основні принципи побудови Міжмор'я як геополітичного блоку з високим рівнем господарської самодостатності. Вибір політики відносної автаркії є прагматичною необхідністю, без якої регіон Центрально-Східної Європи має небагато шансів перетворитися на потужну геополітичну силу. Одначе для того, аби зробити ставку на автаркію, є й інші причини. Сама ж ця ставка повинна бути елементом ширшого застосування принципу релокалізації господарства. В інакшому випадку прагнення досягти відносної автаркії буде дуже непослідовним, суперечливим у своїй основі. Аби зрозуміти це, не буде зайвим зробити екскурс в історію економічної думки.

Одним із творців концепції відносної автаркії називають німецького економіста Фрідріха Ліста. Бачення ним питання економічної самодостатності не було таким радикальним, як у філософа Йогана Готліба Фіхте — автора праці “Закрита комерційна держава”. Одначе у світлі проблеми, яка нас цікавить, ідеї Ліста більше, ніж знакові.

Наукова і політична діяльність Ліста припала на першу пол. ХІХ ст. — час, коли Німеччина не лише була політично роздробленою, але й суттєво відставала у економічному розвитку. Відтак економіст розумів, що догматичне застосування принципів вільної торгівлі не принесе його батьківщині нічого доброго. Аби стати конкурентноспроможною, Німеччина потребувала економічної модернізації, поєднаної з потужною політикою державного протекціонізму. У “Національній системі політичної економії” Ліст пише: “Я чітко зрозумів, що вільна конкуренція між двома високоцивілізованими націями може бути взаємно корисною лише тоді, коли вони перебувають приблизно на однаковому рівні промислового розвитку, і що будь-яка нація, яка на своє нещастя відстає від інших в промисловості, торгівлі та судноплавстві, але має інтелектуальні й матеріальні можливості для розвитку цих галузей, повинна перш за все нарощувати свої власні сили... Коротко кажучи, я знайшов відмінність між космополітичною і політичною економією”.

Прагнення Ліста зводилися до трьох речей. По-перше, скасування у межах німецьких земель внутрішніх мит, перетворення їх (цих земель) на внутрішній вільний ринок (оскільки про політичне об'єднання роздрібнених німецьких держав тоді ще не йшлося, Ліст пропонував створення німецького митного союзу). По-друге, інтенсивний розвиток німецького господарства (передусім промисловості) шляхом захисту внутрішнього ринку від іноземних товарів. По-третє, цілеспрямована державна політика, спрямована на розвиток освіти, формування інтелігенції, посилення усього того, що, на думку економіста, служило підняттю рівня “продуктивних сил”.

Фрідріха Ліста часто сприймають як далекого від ідей Адама Сміта ідеолога “економічного націоналізму”. Це спрощене, однобічне уявлення. Насправді Ліста можна вважати націоналістом лише якщо вирвати його рекомендації щодо господарського розвитку Німеччини з контексту усієї повноти його ідей. Бо за політикою протекціонізму і досягненням високого рівня економічного розвитку, на думку вченого, мали відбуватися процеси, близькі до сучасної глобалізації. В суті речей, Ліст був прихильним до ідей класичного економічного лібералізму, лиш вносив у них дві поправки: вагомість національного поділу людства і факт нерівномірного розвитку різних народів. Дослідник історії економічних доктрин Генрі Вільям Шпіґель писав з цього приводу: “Чого справді бажав Ліст, так це перебудувати світ таким чином, аби з кожного, наскільки це можливо, зробити англійця” (Англія в часи Ліста була еталоном ліберального економічного розвитку).

Ставкою на радикальну модернізацію Ліст суттєво відрізнявся від свого старшого колеги Адама Мюллера, котрий, критикуючи ліберальну політекономію, протиставляв їй органічну систему господарства, ідеал якої бачив у минулому. Мюллер не сприймав думки про первинність економіки. Дня нього господарське життя було інтегральною складовою суспільного життя в цілому, а не механізмом, що керується виключно логікою економічної доцільності. Як зазначав німецький дослідник Ганс Фреєр, “Мюллер вважав, що економіка — це не лише комерційна боротьба роздрібнених інтересів... але також і форма діяльності усіх членів суспільства, надособисті взаємини... які не підкоряються дії механістичних законів: ринок, згідно з Мюллером, — це не обов'язково місце обміну товарів на грошові еквіваленти, але також і сфера людських взаємин”. Якщо для ліберальної політекономії первинним економічним гравцем є абстрактний індивідуум, котрий керується власним егоїзмом, то для Мюллера економічне життя має відбуватися у складній системі залученості особистості до органічної спільноти з її культурою, традиціями, власним духом, поділом на менші групи. Однобічна модернізаційна стратегія Ліста суперечила такому підходу.

Лісту йшлося про економічне зростання майже як про самоціль. І тому він з легкістю вимагав скасування внутрішніх мит, з величезним ентузіазмом робив ставку на розвиток промисловості, розглядав націю як інструмент глобального “прогресу”. Чимало його закликів і рекомендацій були доцільними з прагматичної точки зору. Німеччина справді мала пройти процес модернізації, аби не зникнути з історичної арени. Одначе на шляху такої модернізації вона повинна була остерігатися низки згубних моментів. Ліст ставився до поняття нації дуже абстрактно і механістично, тож про уникнення цих моментів йому не йшлося.

Йдучи накресленим Лістом шляхом, Німеччина ризикувала б втратити те, що формувало її характер протягом багатьох віків. На щастя, як знаємо з історії, модернізація об'єднаної Німеччини, що здійснювалася під керівництвом Бісмарка, частково обійшла цю небезпеку.

Якщо говорити грубо, економічним рецептом для Міжмор'я має бути вирваний із контексту Ліст із поправкою на Мюллера.

З одного боку, Міжмор'я потребує модернізації в рамках політики автаркії великих просторів. Логіку рекомендацій Ліста можна сміливо переносити на реалії сьогодення: замість німецьких теренів — простори Центрально-Східної Європи, замість митного союзу — тісна консолідація держав, замість розвитку промисловості — політика максимальної самодостатності з особливим наголосом на інноваційному розвитку. Це — “вирваний із контексту Ліст”.

З іншого боку, слід остерігатися перетворення економічного розвитку на самоціль і поглиблення руйнівних тенденцій, що спостерігаються у сучасному господарському житті. Серед цих тенденцій ми можемо виокремити такі: укрупнення і монополізація капіталу, новітня пролетаризація населення, уніфікація виробництва, культ споживацтва. Всі ці тенденції взаємопов'язані і є, фактично, різними гранями єдиного історичного процесу.

Скажімо, відкриття у невеликому містечку представництва потужної мережі супермаркетів здатне нанести значний удар місцевим торговцям. Адже мережа супермаркетів може дозволити собі продаж товарів по цінах, нижчих за ціни дрібних торговців. Водночас цей супермаркет може пропонувати споживачам більшу кількість товарів фабричного виробництва, що будуть витісняти місцеві товари. Йдеться передусім про заміщення продуктів сільського господарства їхніми фабричними еквівалентами. Як мінімум, селяни, що ведуть у місті роздрібну торгівлю домашньою продукцією, отримають потужного конкурента. Але цим справа не обмежиться. В абсолютній більшості випадків продукція фабричного виробництва має нижчу собівартість. Цьому сприяє і масовість виробництва, і економія на натуральній сировині. Відтак кінцева ціна фабричного продукту нижча за ціну його місцевого і, головне, натурального еквіваленту. До цього слід додати рекламу і загальну моду на вживання стандартизованої продукції (фактор споживацтва). В підсумку ми маємо ситуацію, коли і місцеві торговці терплять зменшення прибутків, і все більше число селян відмовляється від ведення власної справи. Це, у свою чергу, породжує нову хвилю пролетаризації (особливо це стосується молоді, яка масово їде з села до міста у пошуках роботи).

Говорячи про пролетаризацію, не варто уявляти змальовані класиками марксизму горювання робітників другої пол. ХІХ ст. Успішний менеджер, що працює на крупну корпорацію, може отримувати зарплату, яка в десятки разів перевищує прибуток людини, що живе за рахунок власної справи. Та при цьому він є всього лиш найманим працівником, який обслуговує капітал, що не належить йому. Звісно, те, що певний сектор суспільства залучений до господарства у якості найманих працівників, є цілком природним. Але у випадку сьогодення проблема полягає у тому, що цей сектор стає все більшим. А це вже протиприродна ситуація. Ні високі зарплати, ні отриманий за їхній рахунок поверхневий матеріальний комфорт не можуть компенсувати відсутність належного рівня самодостатності.

Новітня пролетаризація породжує радикальну знекоріненість особистості. І ні коучінг, ні плекання корпоративної культури не можуть заповнити утворений вакуум. Екзистенційну спустошеність доповнює залежність сучасної людини від купованих товарів (здебільшого стандартизованих). Характер сучасної побутової і споживчої культури жахає. Ще близько ста років тому Райнер-Марія Рільке писав: “Для наших дідів будинок, фонтан, знайома вежа і навіть їхній одяг, їхнє пальто безконечно більше належали до сфери інтимного; кожна річ була ніби вмістилищем, де вони нагромаджували і звідки черпали людяність. А сьогодні, доставлені з Америки, в наше життя вторгаються речі порожні і байдужі, видимості речей, підробки... Дім, у американському розумінні, яблука і виноград з Америки не мають нічого спільного з домом, плодами, виноградними гронами, які вбирали в себе надії і думки наших предків”. Далеко не кожна сучасна людина може зрозуміти цю ностальгію і це застереження. Адже живемо у світі, де немає сенсу говорити про якесь інтимне, сутнісне для нашого життя значення матеріальних речей. Нерозуміння цього факту лиш підтверджує глибокий характер наявної кризи.

Вихід із ситуації, що склалася, полягає у політиці послідовної релокалізації господарства, котра тісно пов'язана з ідеями дистрибутизму. Дистрибутизм — це соціально-економічного вчення, котре найчіткіше знайшло своє вираження наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. Найвідоміші мислителі, котрі пропагували дистрибутизм, — англійці Гілберт Честертон та Гілер Беллок. Серед більш сучасних прихильників дистрибутизму можна назвати англійського філософа Філіпа Блонда та економіста Ернеста Шумахера.

Дистрибутизм виник як альтернатива водночас і капіталізму, і соціалізму. Суть такої альтернативи зводиться не до змішування першого та другого, а до виходу поза межі їхнього протистояння. Капіталізм і соціалізм споріднюються тим, що визнають виправданість укрупнення капіталу. Відмінність між ними полягає лише у відповіді на питання, кому повинен належати укрупнений капітал — вузькому колу приватних власників чи державі. Натомість прихильники дистрибутизму робили наголос на неприпустимості надмірного укрупнення капіталу і вимагали його максимального розподілення. У чистому вигляді дистрибутизм так і не став основою послідовної державної політики. Тим не менше, деякі його ідеї (чи ідеї, які відповідають його логіці) сьогодні застосовуються. Прикладами такого застосування є антимонопольне законодавство і політика підтримки дрібного і середнього бізнесу.

І політика автаркії в межах окремої держави або блоку, і релокалізація, і дистрибутизм — це прояв одного й того ж самого фундаментального принципу, котрий ми можемо означити як субсидіарну самодостатність. Ідеться не про утопічний ізоляціонізм, а про субсидіарність, коли суб'єкти нижчого порядку залишаються автономними настільки, наскільки їм це дозволяє їхня природа.

Характер сучасного господарства залишає чимало лакун для розвитку дрібного виробництва (індивідуального, сімейного чи кооперативного). Як мінімум, сьогодні як і тисячу чи сто років тому потрібно щось їсти і у щось одягатися. Сільське господарство і сфера харчування — це базовий сегмент господарства, який потребує впровадження політики дистрибутизму й релокалізації. Ідеалом тут є продовольчо самодостатні регіони, що складаються із великих міст та навколишніх сіл і містечок. Абсолютна більшість продуктів, що продаються в магазинах великих міст, на шляху від виробника до споживача мають долати не більше сотні кілометрів. Фабричні продукти, виробництво яких здійснюється шляхом економії натуральної сировини, повинні бути максимально витісненими здоровою їжею. Пошиття одягу теж має колосальний потенціал. Якщо текстильна галузь дійсно вимагає фабричного виробництва, то безпосереднє виготовлення одягу може здійснюватися у руслі дистрибутизму на рівні від кожного району великого міста до невеличкого села (при цьому можливий навіть повний цикл виробництва — з домотканого сукна; зрозуміло, що таке виробництво буде носити рідкісний характер і розраховуватиметься на “любителя”, готового платити великі кошти за високоякісну екологічно чисту продукцію).

Стратегію дистрибутизму й релокалізації можна застосувати і до низки інших сфер — виробництво меблів, посуду тощо. Сюди ж варто додати ремонт та обслуговування, а в ряді випадків і виготовлення електроніки та іншої техніки, а також програмування та інші види праці у сфері IT.

Сфера енергетики також вимагає застосування принципів дистрибутизму й релокалізації. Ідеться про максимальне поширення альтернативних джерел енергії, яке має здійснюватися на комунальному та сімейному (передусім у сільській місцевості) рівні.

На своєму першому етапі реалізація стратегії дистрибутизму й релокалізації повинна забезпечуватися подвійною державною політикою: заохоченням і захистом. З одного боку, держава має дати сильний поштовх до розвитку дрібного виробництва методами масштабних інформаційних кампаній, організаторської і освітньої праці, кредитування. З іншого боку, є необхідною державна політика протекціонізму по відношенню до дрібного і середнього бізнесу. Насамперед ідеться про фіскальну політику. Якщо фабричні товари мають конкурентів у вигляді товарів від дрібних виробників, вони повинні обкладатися додатковими закладеними у ціну податками, що робитиме їх менш привабливими для покупця. Іншим протекціоністським методом є суворі обмеження на рекламу. Ідеалом тут є зникнення реклами у сучасному сенсі — реклами як маніпуляції над споживачем. Реклама повинна перестати нав'язувати суспільству еталон споживання і повернутися до своєї справедливої цілі — інформування споживача про наявність певної продукції (чи послуги) з усіма її перевагами і недоліками.

Посилене втручання держави повинно бути лиш першим етапом реалізації дистрибутистської стратегії. Надалі інтереси дрібних локальних виробників можуть підтримуватися за рахунок широкої децентралізації (зокрема фіскальної), поєднаної зі станово-професійною організацією населення. Під останньою мається на увазі організація суб'єктів господарювання у об'єднання типу цехів, гільдій, корпорацій за подвійним критерієм: профілем і масштабами виробництва.

Ради станово-професійних організацій мають охопити все суспільство: від локальних рад до нижньої палати парламенту. За умов, коли податки з дрібного і середнього бізнесу осідатимуть на місцях (розвантажений від низки виплат держбюджет повинен формуватися за рахунок податків крупного бізнесу та прибутків державного сектора), визначення податкових ставок має здійснюватися місцевим органом самоврядування при тісній співпраці з радою станово-професійних організацій. В межах таких рад суб'єкти одного профілю, але різних масштабів виробництва матимуть змогу домовлятися про взаємовигідні правила гри. Водночас вони можуть захищати власні інтереси від імпортерів, причому ідеться про продукцію не лише з інших країн, але й із інших регіонів. Інструментом такого захисту є все ті ж додаткові податки. Затверджуючи податкові ставки, орган місцевого самоврядування має бути гарантом того, що такий захист не буде надмірним — не викликатиме згубного для місцевої громади дефіциту. Держава за таких умов повинна зберегти за собою роль арбітра при вирішенні складних конфліктів. Але її втручання має бути мінімальним: усе ж таки найкращим є такий стан речей, коли економікою у локальному масштабі керують ті, хто її творить, а не бюрократи, а коротко змальована вище модель неокорпоративізму якраз побудована на забезпеченні такої самоврядності (більш детально реалізація дистрибутистської стратегії у тісному взаємозв'язку з побудовою корпоративної держави розкрита у моїй книжці “Орієнтири спротиву”; див.: Загребельний І. Орієнтири спротиву. — Ужгород: Ґражда, 2016. — с. 68-73, 77-86).

Поєднання політики автаркії великих просторів із послідовною релокалізацією господарства — це твереза відповідь на виклики ХХІ ст. Таке поєднання є не лише бажаним, але й цілком можливим.

Звертають на себе увагу міркування уже згадуваного економіста Е. Шумахера: “Економіка гігантизму й автоматизації — це пережиток мислення ХІХ ст., котре абсолютно нездатне вирішити насущні проблеми сьогодення. Необхідне зовсім нове мислення, що спирається на увагу до людини, а не до товару... Його можна коротко передати фразою “Виробництво — масам, а не масове виробництво!” Те, що було неможливим у ХІХ ст., є можливим сьогодні”. В умовах постіндустріальної цивілізації повернення до органічних моделей господарювання є дійсно можливим. Відсоток людей, залучених до класичного індустріального виробництва, спадає. Надзвичайно важливий для ведення міжнародної конкуренції симбіоз науки і виробництва також вимагає залученості незначного відсотка населення. Таким чином є сенс будувати дворівневе господарство. Перший рівень — високотехнологічний і залучений до системи глобальної конкуренції; другий рівень — спрямований на максимально автономне забезпечення матеріальних потреб основної частини населення (зрозуміло, що обидва рівня будуть взаємопов'язаними).

Інтеграція великих просторів у межах Міжмор'я забезпечить оптимальні умови для побудови такого дворівневого господарства, адже створить умови для надійного розвитку першого рівня, що є своєрідною парасолькою для другого. Для розвитку першого рівня необхідна тісна міждержавна консолідація, що забезпечить наявність необхідних ресурсів: фінансових, сировинних, науково-технічних. Це і буде адаптований до реалій сьогодення “вирваний із контексту Ліст”. Водночас маємо “поправку на Мюллера”: убезпечення населення від згубних тенденцій новітнього господарського розвитку.

Поєднання автаркії великих просторів, релокалізації і дистрибутизму — це поєднання прагматизму з одного боку і прагнення повернути людське життя до органічних принципів, моделей і пропорцій — з іншого. Це розумна відповідь на виклик світу, у якому конкурують дві тенденції: перетворення цього світу на глобальний супермаркет і назрівання протиріч, пов'язаних із перерозподілом сфер впливу, бажанням контролювати ресурси тощо. У світі, якого чекає або уніфікація, або конвергенція катастроф, для народів Центрально-Східної Європи важливо вийти на шлях тісної консолідації, що забезпечить їм можливість відстоювати власний спосіб існування. Важливо, аби цей спосіб був дійсно власним, а не повторював помилки глобального розвитку людства.

автаркіяМіжмор'яТретій шлях