Для того, аби знайти рецепт розв'язання угорського питання на Закарпатті, необхідно враховувати низку моментів: важливість українсько-угорської співпраці, характер актуальної політики офіційного Будапешту, зацікавленість у погіршенні  українсько-угорських відносин із боку третіх сил, специфіка угорської меншини Закарпаття та її відносин із рештою населення області.

Станом на нинішній день значення Угорщини як союзника України лише зростає. Важливість для України інтеграції країн в трикутнику між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями є колосальною. Угорщина і Польща, будучи основою Вишеградської групи, водночас є основою для ширшої і глибшої інтеграції Центрально-Східної Європи (цьому особливим чином сприяє курс нової польської влади). Відтак можемо говорити про особливе значення  українсько-угорської співпраці в контексті залучення України до проекту Міжмор'я. Москва зацікавлена у погіршенні такої співпраці з огляду на декілька причин. По-перше, Кремлю в принципі невигідна розбудова Міжмор'я як незалежної геополітичної потуги. По-друге, Кремлю невигідне зростання геополітичної суб'єктності України внаслідок її участі у проекті Міжмор'я. По-третє, активна залученість Угорщини до розбудови Міжмор'я (разом із антимосковськи налаштованою Польщею) може в короткому часі ще більше віддалити цю країну від орбіти безпосереднього впливу Кремля.

Що стосується актуальної зовнішньої політики Будапешту, то варто відзначити ставку на дружні відносини з країнами-сусідами при одночасній турботі про угорські меншини, що проживають на їхній території. Будапешту (поки що!) не йдеться про територіальні претензії до України, Словаччини, Румунії чи Сербії. Одначе угорська влада докладає максимум зусиль для збереження угорських меншин, що проживають на території сусідніх держав, для плекання ними власної мови, культури, національної ідентичності, відчуття зв'язку з нинішньою угорською державою та її суспільством. В межах національної парадигми політичного життя це цілком справедлива політика. У програмних документах українських націоналістичних сил неважко знайти аналогічні ідеї.

Побутовий вимір співжиття угорців Закарпаття із рештою населення області доволі миролюбний. Значною мірою суспільно-культурне життя угорської громади відбувається в руслі офіційної політики Будапешту. Звісно, така тенденція має проблемний потенціал (за умов її ігнорування). Але більшу небезпеку несуть ті групи угорського населення, які ведуть незалежну від Будапешту діяльність.

Не є секретом, що Закарпаття відзначається особливо високим рівнем зрощення місцевої влади, бізнесу та криміналу. Причому такий конгломерат має промосковський характер. Негласним “смотрящим” за Закарпаттям є одіозний Віктор Медведчук — один із найпотужніших лобістів московських інтересів в Україні. В масштабах угорського чинника найбільшу небезпеку становлять якраз ті групи угорців, які залучені до цього владно-бізнесово-кримінального конгломерату.

Закарпаття несе комплексний виклик національній безпеці України. І головну роль тут відіграють аж ніяк не угорці, а значний сектор місцевої еліти. Вирішення закарпатської проблеми варто розпочинати з нейтралізації сил, чий характер є відверто ворожим: із радикальних кадрових змін серед силовиків та чиновників області, арешту В. Медведчука, різнопланового згортання так званого “русинського руху”, суттєвої фільтрації місцевої еліти (через притягнення до відповідальності за суто кримінальні злочини). Налагодження ситуації на Закарпатті має поєднувати методи жорсткого централізму при одночасному стимулюванні оновлення місцевої еліти. В руслі такої політики можна усунути негативні угорські впливи на ситуацію в області. При цьому варто уникати артикуляції будь-якої антиугорської фразеології, а також, якщо виникатиме потреба, запевнити Будапешт у відсутності у таких діях антиугорської спрямованості (сама Угорщина зацікавлена у подавленні закарпатського криміналітету).

Лиш виконавши першочергові завдання по захисту національної безпеки є сенс переходити до систематичної реалізації дорожньої карти вибудовування українсько-угорських відносин на Закарпатті. Основою такої карти мала б стати система подвійної лояльності українських громадян угорського походження. Угорці Закарпаття мають право на повноцінне національне самозбереження включно з соціальною організацією в місцях компактного проживання. Але водночас вони повинні демонструвати високий рівень лояльності до Києва і засвоєння українських соціокультурних норм. Цілком допустиме існування угорських навчальних закладів. Одначе такі заклади мають контролюватися українською владою і забезпечувати українських угорців високим знанням української мови, літератури, історії. У викладанні історії потрібно знайти таку парадигму, котра відповідатиме завданню плекання подвійної лояльності. Пошук і реалізація дорожньої карти повинні здійснюватися за участі офіційних Києва, Будапешту, представників закарпатської громади угорців та закарпатського населення в цілому. Демонструючи співчуття до прагнень національного самозбереження угорців, Київ водночас має бути непохитним в окремих принципових питаннях (наприклад, неприпустимість подвійного громадянства).

Вище сказане стосується цілеспрямованої державної політики. Зрозуміло, що нинішній Київ від такої політики надзвичайно далекий: який сенс сподіватися на послідовний підхід до теми угорців Закарпаття, якщо ця область під час війни залишається острівцем московських інтересів? За таких умов особлива відповідальність лягає на українські націоналістичні сили (в масштабах як Закарпатської області, так і всієї України). Саме націоналісти мають демонструвати стратегічний характер мислення і діяти з чітким усвідомленням важливості українсько-угорської співпраці.
євроінтеграціяЄСесМіжмор'яУгорщина