Євроінтеграція і порно

Із переглядом порно тісно пов'язана низка сексуальних проблем. Французький філософ Жан Бодріяр пропонує розглядати порнографію у контексті проблематики гіперреального. Порнографія — це не просто симуляція. Це створення надлишку реальності. Гіперреальність порно призводить до того, що залежні від нього втрачають адекватне розуміння і відчуття нормального статевого життя. Яскравий тому приклад — порнозалежність одружених чоловіків.

Потрапляючи у порнозалежність, чоловік стає жертвою ірреального розуміння сексуальності. Серед найелементарніших моментів, котрі відривають людину від реальності, дослідники називають завищену тривалість статевого акту, надмірний стогін, “анатомічний zoom” (показ крупним планом геніталій та самого коїтусу). Уже цього достатньо, аби реальне статеве життя чоловіка блідло у порівнянні з тим, що йому дає порнографія. Його здатність збуджуватися падає. Падає і загальний рівень уваги до дружини. Люди, що страждали на порнозалежність, нерідко описують, як їхні порнографічні зацікавлення поступово зміщувалися у бік різноманітних збочень (фетишизація тих чи інших елементів статевого співжиття, педофілія, зґвалтування, БДСМ, крайні форми фетишизму). Як наслідок, нормальне статеве співжиття стає нецікавим не лише у порно, але й у реальності.

Тема шкоди від порнографії може послужити чудовим образом для кращого розуміння характеру “проєвропейської” налаштованості багатьох українців. “Європа”, до якої хоче “йти” український обиватель, дуже схожа на стандарти отримання сексуального задоволення, котрі диктуються порноіндустрією. Образ, який породжує наївні “єврооптимістичні” настрої, — це образ гіперреальної Європи (або Заходу загалом — включно зі США).

Напевно, найелементарніші пласти цього образу також формувалися кінематографом. Ще з початку 90-х яскравість кіношних кольорів вимальовувала перед українським глядачем гіперреальну картину затишних котеджів, квартир та вілл. Якщо ж у кадр фільму (скажімо, бойовика) потрапляли якісь міські нетрі, екран не передавав неприємного запаху підворотні. Так само і джунглі хмарочосів, пройшовши крізь екрани, виглядали значно приємніше, ніж вони є насправді. Такі кіношні джунглі не труять глядача вихлопними газами, не змушують його відчути себе загубленим і позбавленим сенсу. Навпаки, динамічний пригодницький або мелодраматичний сюжет змушує глядача відчути повноту життя.

Подібно і з кіногероями. Відбір акторів і голівудський грим немов фабричний конвеєр відтворюють усталені еталони жіночої і чоловічої краси. І нехай відсоток хворих на ожиріння у США значно вищий, ніж в Україні — на екранах ми цього не побачимо, зате пересічні сорока-п'ятдесятилітні жінки, яких ми зустрінемо на рідних вулицях, можуть залишати гнітюче враження.

Значну частину “проєвропейського” дискурсу становлять саме матеріально-побутові фетиші: хороші дороги, чисті міста тощо. Навіть ремонт із використанням певних матеріалів та технік (доволі сумнівних з естетичної точки зору) у нас чомусь називається “євроремонтом”. Приставка “євро” стала звичною частиною банальних назв магазинів та інших фірм (подібну роль відіграє приставка “еліт”).

“Європа” фантазмів українського глядача постає як щось монолітне — попри всю строкатість європейських країн. Людина, що вміє спостерігати за оточуючим середовищем, знає, що навіть у межах одного великого міста мешканці різних його районів можуть мати певні культурні і ментальні особливості. Ще більші відмінності можуть існувати між мешканцями сусідніх сіл. Відмінності, які ми можемо бачити тут в Україні, у масштабах усього Європейського континенту ще більші. Між собою різняться представники не лише різних народів, але й окремих історично-культурних груп у межах однієї нації. Якщо ви захочете написати післямову до “Протестантської етики і духу капіталізму” М. Вебера, то можете взяти у якості ілюстрації якогось німця з Гамбургу. Цей німець буде сильно відрізнятися від вихідця з південних, католицьких теренів Німеччини (скажімо, мешканця якогось затишного баварського містечка). Не виключено, що другий дратуватиме першого своєю безтурботністю, здаватиметься йому невиправним провінціалом, що завинив своєю непристосованістю до раціоналістичних ритмів гонитви за прибутком. Для пересічного українського “єврооптиміста” усі ці відмінності неважливі.

Українські фантазми дуже схожі на сформований у московському “ватному” середовищі карикатурний образ “Гейропы”. Цей образ рівняє усю Європу по окремих негативних моментах, пов'язаних із впровадженням у життя ідеології радикального лібералізму. Зрозуміло, що ці моменти мають бути засторогою для всіх, хто ще не став їхньою жертвою. Проте їхня (цих моментів) наявність в окремих європейських країнах не означає, що по них можна судити усю Європу. Рівень релігійності росіян смішно порівнювати з рівнем релігійності, скажімо, поляків або хорватів. У багатьох європейських країнах юридичні норми більш прийнятні з християнської точки зору, ніж у Росії. Та образ “бесдуховной Гейропы” залишається стабільним мотивуючим міфом для певної частини російської спільноти. В українському випадку ми бачимо ту ж саму уніфіковану “Гейропу”, лише зі знаком “плюс”. Якомусь росіянину-“ватнику” і в голову не приходить, що в кількох європейських країнах ще досі заборонені аборти (чомусь, як показує практика, викривачів “Гейропы” зазвичай не цікавить проблема дітовбивства). Так само український “євроватник” не хоче рахуватися з тими фактами,  що деякі міста у Західній Європі значно брудніші за українські або що серед представників західних політичних еліт також є корупціонери.

Порнографічність уявлень про “Європу” шкідлива не лише тим, що створює попит на сумнівної якості геополітичну стратегію, але й тим, що відволікає від вирішення актуальних проблем. Нерідко “проєвропейськи” налаштований обиватель мало чим відрізняється від одруженого чоловіка, що страждає від порнозалежності, не приділяючи при цьому уваги своїй дружині та дітям. І в той час, коли обиватель робитиме репост милої картинки з будинками, побудованими за технікою фахверк, десь за вікном на замовлення будівельної фірми будуть зносити чудовий прибутковий будинок поч. ХХ ст.

Україні не потрібно нікуди “йти”, ні в яку “Європу”. Бо Україна й так європейська країна з величезним потенціалом перетворення на центр геополітичного тяжіння. Лиш для того, аби ми стали ближчими до реалізації цього потенціалу, варто побороти ряд патологій, притаманних нашому суспільно-політичному дискурсу.