У своїй книжці “Майдан. Хроніки недореволюції” я запропонував виділяти три дискурси Майдану: дискурс націоналістичної революції (його, відповідно, представляли націоналісти), дискурс “Євромайдану” (його носії — тодішня ліберальна опозиція та “діджеї” на кшталт Руслани) та дещо еклектичний дискурс “просто Майдану” (сукупність ідей та почувань, які мотивували пересічних учасників акцій протесту). Цьогорічний гей-парад — це свідчення того, що переміг саме “Євромайдан”. Перемогло збереження неоколоніального статусу сучасної України. Перемогла ліберально-олігархічна система.

У Майдані простежувалися консервативно-революційні риси. І справа не лише в тому, яку роль у ньому відіграли націоналісти. Сама стихія боротьби виявляла собою щось архаїчне, традиційне, універсальне. Ідеалізм тих, які розпочали протистояння на Грушевського, був чимось радикально протилежним до вульгарності сучасної, ліберально-демократичної політики. Цей ідеалізм розгорівся ще більшим полум'ям під час війни на Сході.

Зараз же люди, які пройшли Майдан та війну, мають спостерігати, як представники ЛГБТ-організацій відпрацьовують гранти і під веселковими прапорами крокують Києвом. І це на тлі того, що жертовно пролиту на Донбасі кров змили у помийну яму Мінських домовленостей.

Націоналістичний Майдан не переміг. Так само не переміг і Майдан пересічних учасників акцій протесту. Адже “життя по-новому” від Порошенка виявилося не кращим за “покращення вашого життя вже сьогодні” від Януковича.

Перемогу здобув саме “Євромайдан”. І в межах цієї перемоги немає місця для тих, хто ризикував собою заради вищих цінностей.

Щоправда, живемо в часи турбулентності. Ще не відомо, куди історія поверне завтра. Нахабство тих, хто діє від імені “Євромайдану”, мотивує до реваншу тих, хто сповідує зовсім інші цінності.
майданевромайданЛГБТ