Спогади про моє перше судове засідання в суді 1-ї інстанції
Листя у травні не таке зелене, яким "зеленим" був я, коли мені довелося вперше брати участь у судовому засіданні.
Я тоді тільки почав працювати на Південно-Західній залізниці юрисконсультом та щойно отримав диплом юриста.
Справа була дуже відповідальною. Принаймні мені так здавалось.
Пасажир гепнувся з верхньої полиці поїзда, який прямував до Києва, та захотів стягнути з залізниці гроші за спричинену йому шкоду.
Справу розглядав суд невеличкого міста Нетішин, що у Хмельницькій області, куди я прибув звечора і оселився у місцевому готелі.
Як зараз пам'ятаю вечірні враження від того тихого і спокійного міста, куди приїхав зі швидкого та галасливого Києва я, столичний юрист, і не просто так, а по важливим справам - брати участь у судовому засіданні.
Промова була підготовлена та записана у планшеті, який у мене з'явився тоді, коли портативні гаджети були не настільки розповсюджені, як зараз.
Зранку від вечірньої діловитості не залишилось і сліду, її замінили тривога та страх.
Прийшовши до суду, який виглядав не як суд, а як ЖЕК, я зрадів присутності мого більш досвідченого колеги, який представляв компанію-співвідповідача і був на моїй стороні.
Я одразу ж повідомив його, що я новачок і вперше в суді - мені здалося, що це врятує мене від тієї ганьби у його очах, якщо у моїх діях щось піде не так.
Аж ось із кабінету вийшла літня жінка і запросила нас заходити. Як виявилось це і була суддя: без мантії та дуже просто вдягнута. Все це зовсім не було схоже на те, що я собі уявляв про суд.
А далі почалося хвилююче судове засідання. Спочатку довго говорив позивач, потім мій колега, а потім нарешті слово дали мені. Я тремтячим голосом зачитав з планшету написану напередодні позицію по справі і з полегшенням сів на стілець, зрадівши, що цей виступ закінчився.
"...у задоволенні позову відмовити", читала суддя короткий текст рішення. Ми перемогли! Тіло наповнилось приємним відчуттям ейфорії від досягнутої перемоги.
Перед моїм виходом із кабінету суддя запитала, чи не можу я дістати їй з "тієї штуки" (тобто з планшету) текст, який я читав під час судового засідання. Я розгублено сказав, що це неможливо.
На шляху до Києва до мене знову повернулась діловитість. Поряд з нею я відчував гордість від першої судової перемоги та приємне припущення, що у своєму планшеті я написав щось насправді розумне, адже навіть суддя захотіла перечитати той текст промови та використати його для підготовки мотивувальної частини рішення.
