В одному тихому українському селі на Харківщині жили собі дід та баба. Була в них, як то ведеться в казках, курочка ряба. Та не одна, а, мабуть, більше десятка бігало просторим подвір'ям селянської, в недавньому минулому середняцької садиби. Тут вистачало місця всім: і домашній худобі та реманенту, і птиці всілякій, і дітворі (це, коли господарі ще не були дідом та бабою, а молодими хазяїнами-хліборобами).

Окрім просторої хати під червоною черепицею, у дворі стояли хлів, клуня (в інших областях на неї кажуть “повітка”) та погрібник. Тож було де дітям, своїм та сусідським, в піжмурки та квача погуляти. А в палісаднику - квіти та височезні клени і тополі. Майже всі подвір'я в цьому селі були обсаджені ними.

З двору вела стежка, поросла густим споришем, до садка, де росли крислаті яблуні, кілька високих і тонких груш, сливи та абрикоси. А господарювали в садку вишні: було трохи окультурених, але більшість - дички, що виросли самі з кісточок, та й поп'ялися вгору тонкі, стрункі та високі. Дерева росли вільно, як хати в старому селі, не заважаючи одна одній. Лише на межі садка цибаті вишні стояли майже впритул, немов охороняючи кордони свого господарства. Під їхнім шатром нічийну землю вкривав густий вишневий молодняк, кожна стеблина якого чимдуж тяглася до сонця. Між деревами вистачало місця й для привільного городу. Було тут де походити гарбузові і провідати всіх своїх родичів. Ще й відводилася невелика ділянка для пшениці або жита, бо на зерно, що видавалося в колгоспі на трудодні, не завжди можна було сподіватися. Це війшло в звичку після страшного голодомору 1932-33 років.

Але сталося так, що велике подвір'я спорожніло. Худобу і реманент довелося здати в колгосп під час колективізації, а старші дочки порозліталися на всі боки, створивши свої сім'ї. З'явилися й онуки, та діда й бабу це не дуже вдовольняло: адже здавна велося - наймиліший онук той, що у дідовій хаті. Була одна надія на молодшого сина, який все не хотів одружуватися. Він не став колгоспником, а закінчивши цілих сім класів сільської школи (майже університет за поняттями тодішніх селян), маючи непогані здібності, завершив ще й бухгалтерські курси. І за тогочасними мірками піднявся досить високо, бо не мав волам хвости крутити у колгоспі. Але освіта освітою, а дідові й бабі хотілося онука погойдати в тій колисці, що прив'язувалася в селянській хаті до кілечка в сволоці і виколисувала не одну дитину.

Аж ось син надумав одружитися і взяти дівчину напівсироту, яка з дванадцяти років поневірялася по наймах, з сусідньої залізничної станції. Не перечили дід з бабою, і весілля відгуляли в травні, коли вся природа навколо буяла і квітла. Життя у молодих пішло на лад,а тут незабаром ще й з'явився синок. Ото вже дід і баба не могли ним натішитися. Було хлоп'я нівроку, гарненьке, тугеньке та блакитнооке. Десь восьми місяців зіп'ялося на ноги і почало перші слова вимовляти. А згодом влітку і за цибулею на город ходило, і до сусідів сливи з дерева рвати, бо гілки там звішувались до самої землі.

Все було б добре, та непокоїв старше покоління один химерний сон, що привидівся бабі. Нібито з'явилась не знати звідки у дворі у них прегарна яскрава зірочка, яка освітлювала всю садибу. Вона горіла таким веселим і теплим світлом, що звеселяла і зігрівала всіх навколо так, що ніхто не міг очей відвести від неї. Така ж вона була, ніби з чарівної казки, та раптом налетіла страшенна буря, і згасила зірочку. Промчав несамовитий ураган та зірочка назавжди потьмяніла. Що не робили їй, але попереднього блиску повернути не змогли. Так і залишилася вона тьмяною і непривабливою…

Може б це сновидіння й забулося, але справдився бабин сон - зірвалася наступного року скажена буря, якої ніхто до цього не бачив…

Так закінчилася казка. Війна котилася вглиб країни неначе той вогненний вихор хлібним полем. Не спам'яталися, як і в глухе село на Харківщині загрюкала вибухами бомб і снарядів.

Батько з перших днів на фронті, а сільська родина евакуюватися не змогла, бо й не уявляла собі всіх страхіть, які несе війна й нацистська окупація. Думали: кому потрібні ми, прості селяни? Хай собі воюють солдати. Та в цій війні не було військових і цивільних, фронту і тилу. Смерть збирала свій ужинок повсюди, і чи не найбільше серед мирного населення.

11 жовтня 1941. День ясний і теплий. Німці вступали в те казкове село, де жили дід і баба з молодою невісткою і коханим онуком, та курочка ряба. Входили мирно, без пострілів, навіть не бойова частина, не зондеркоманда, а звичайнісінький обоз на кінній тязі.

Не встигли й розташуватися окупанти, як в небі з'явилися три радянських бомбардувальники в супроводі винищувачів. Пронизливе виття пікіруючих літаків та свист бомб сповнили тихе та прозоре осіннє повітря. Курява здійнялася до самого неба. Земля застугоніла і задвигтіла, немов у лихоманці. Люди хрестилися і бігли невідомо куди. Так спливло кілька хвилин, які здалися годинами. Саме в цей час баба на столі перед вікном одягала онука, поряд в простінку між вікнами навпроти дзеркала стояла молода мати. Важка фугасна бомба впала в палісаднику перед вікнами. Кілька дерев було зрізано майже під корінь. Вибуховою хвилею вибило вікна і сипонуло дрібними гострими скельцями в обличчя бабі і малюкові. Їх кинуло на долівку. Далі на них упали шматки глиняної причілкової стіни.

Першою опам'яталась мати. На селі чулись постріли - це німці добивали скалічених коней, - єдині свої втрати від бомбардування.

Десь під купою глини скимлила дитина. Мати, хоча й сама була поранена в обличчя, кинулась рятувати її. Те, що постало перед її очима, змусило забути про власні рани і не відчувати болю, - миле личко сина і обличчя свекрухи перетворилися на суцільну скривавлену і засипану глиною масу. Стара лише спромоглася спитати, чому так темно…

Коли згодом вдалося відмити те, що називалося обличчями, всі здригнулися: і малюк, і бабуся не мали очей.

Потім були десять днів без будь-якої медичної допомоги, поки не розташувався в селі німецький шпиталь. Головному лікарю (на жаль, ніхто не міг пригадати його імені, а, може, ніхто й не знав) стало відомо звідкись про поранених. Він прийшов сам, надав першу допомогу, промив і продизенфікував рани, почистив їх від скляних осколків, зробив перев'язки і бабі і онукові. Потім відвідував кожного дня, поки госпіталь перебував у селі. Залікував рани на обличчі, але зір повернути не вдалося ні малюкові, ні старій жінці.

Деякі односельці пропонували лікарю дати обом по уколу з отрутою. Все рівно, мовляв, їм не пережити війни, злиднів, відсутності ліків. Та німець відмовився: "Бог все бачить. І жорстоко покарає за вбивство. Та й професія лікаря - лікувати, а не вбивати". Згодом він ще довго турбувався про поранених селян, і навіть, коли госпіталь перебазувався далеко на схід, присилав свого перекладача дізнатися про їхнє здоров'я.

Неодноразово молодій матері радили погодитися, аби дати дитині смертельний укол або просто покинути її десь на дорозі під час вимушеної евакуації, коли через село проходила лінія фронту, однак вона не погоджувалась. Хоча, звісно, розуміла, що шансів вижити у малюка зовсім небагато.

А війна тим часом тривала. Гинули воїни, невимовно страждали мирні жителі. Фактично поняття "цивільні громадяни" втратило свій сенс - і ті, що наступали, і ті, що відступали, не рахувалися з місцевим населенням, немов його й не було зовсім. А бої на території Харківської області протягом 1941-1943 років велись жорстокі. Не раз села і міста переходили з рук у руки. І мешканців переселяли то в тил одних, то інших. Доводилося місяцями жити в чужих хатах, де людей набивалося стільки, що спали покотом на долівці. Бувало і під перехресний вогонь потрапляли…

Недовго витримала бабця таке життя і померла. Можливо, не стільки від ран, як від почуття власної провини. Адже вона корила тільки себе за те, що сталося з онуком. А малюк, перехворівши сипним та черевним тифом, ще якимись хворобами (ніхто діагнозів не ставив), вижив, хоча й довго був кволим, розвивався повільно.

Після остаточного повернення до рідного села в своїй напівзруйнованій бомбою хаті теж непереливки. Коли на постій зупинялися німецькі солдати, а малюк плакав ночами, то один з них хапав його за руку і викидав у холодні сіни. Як бачимо, усякі були німці - і нелюди-окупанти, і справжні гуманісти серед моря крові.

Тоді дід загортав онука в кожух і йшов з ним у хлів, де стояли вцілілі колгоспні воли, саджав його на спину сумирній тварині, а онук заспокоювався, взявши її за роги...

Війна покотилася на захід. Над селом гриміли літні грози, світило сонечко, випадали сніги і тріщали морози, а малюк потроху ріс. Природний інстинкт вів його по життю, підказуючи найпростіші і найефективніші способи пристосування до вічної темряви. Але одного інстинкту, щоб стати людиною замало. Головну роль відіграє підтримка і турбота рідних та близьких, допомога оточуючих і просто тих, з ким випадково перетинаєшся на життєвій ниві. Все це разом робить людину людиною.

Навпомацки вивчив хату, двір, садок. Видно дещо збереглося в пам’яті відтоді, як бачив. Не лише ходив сам, а частенько й бігав. Щоправда, не було, мабуть, жодної ями, куди б він не падав. Виміряв також глибину льохів і висоту горища. Одне слово: ріс, як диктувало життя, не відчуваючи ніяких проблем через брак зору. І коли дорослі проміж собою говорили, який він нещасний, бо не має очей, він торкався пальцями своїх. Було дивно – як це їх немає – ось же вони. А одного разу, очевидно влітку 1943-го, в хаті зупинився полковник Радянської армії. Взявши малюка на руки, він промовив, що якби йому таке, він би відразу застрелився. Тоді хлопець сказав: «Ну і дурень ти…».

Повоєнні роки на селі були голодними і холодними, сповненими всіляких страхів…
Згодом була спеціальна школа для сліпих дітей в Харкові, потім робота - теж на спеціалізованому підприємстві, здобуття вищої освіти в Київському університеті імені Тараса Шевченка...

Це вже не казка, а факт біографії. Не встиг оглянутися казковий малюк - надворі третє тисячоліття, і він живе, долаючи всі негаразди.

Може б і не варто було ворушити старе, нагадувати людям про давно забуте, бентежити їхню пам’ять, якби не війна, розв’язана тими, хто набивався нам у брати. На цій війні, як і в далекі сорокові, гинуть доблесні українські воїни і цивільні громадяни, зокрема і діти. Ще більше одержують поранення, а то й стають інвалідами. Ось для цих людей мої не казкові спомини. Адже їм і далі треба жити повнокровним життям, не зациклюючись на своєму нещасті, не впадати у розпач, а освоювати життя заново. Звісно, дітям, що стали інвалідами, забути втрачене і пристосуватися до нових умов легше. Дорослим же значно складніше. Їм треба якомога швидше подолати психологічний шок при настанні інвалідності, не допускати самотності з важкими думами наодинці і вести по змозі активний спосіб життя, яке з часом повернеться світлими барвами і теплими променями.

Адже сонце продовжує світити всім. Тільки треба вміло скористатися його світлом і теплом, щоб жити повновартісним життям.

Іван Таран,
інвалід 1-ї групи по зору Другої світової війни,
заслужений журналіст України.
війнаінвалід