Чергова руїна в головах

Незабаром, 3 грудня, Міжнародний день інвалідів. Повсій країні пройдуть урочисті заходи присвячені йому на різних рівнях, можливой за участі вищих осіб держави, лунатимуть обіцянки, а то й черговий указ черговогоПрезидента щодо чергового поліпшення життя інвалідів вийде. Тим паче, щоостаннім часом кількість інвалідів в країні зростає внаслідок воєнних дій,вибухових речовин та тяжких умов життя. Цей процес триватиме ще не одне десятиліття.Тому набуває особливої гостроти питання турботи про інвалідів нинішніх,повернення їх до повноцінного життя і мінімалізації інвалідності в майбутньому.Тому, якщо ми будуємо нову європейську державу, а не лише говоримо про це, слідрозпочати піклування про всіх людей незалежно від того – здорові вони чиінваліди.

За останні роки в цій царині у нас зроблено доситьчимало. Приміром, в багатьох містах зросла кількість озвучених світлофорів, взасобах комунального транспорту деяких міст оголошуються зупинки. В київськомуметрополітені існує супровід пасажирів з інвалідністю, а на деяких йогостанціях навіть працюють спеціальні ліфти для перевезення візочників, значначастина приміщень загального користування обладнана пандусами, хоча й не завждизручними.

Однак це лиш дещиця того, що прописано в президентськихуказах, урядових постановах та програмах. Більшість обіцяного так і залишаєтьсяна папері. Взяти хоча б так звані маршрутки. Існує не одне розпорядженняурядових структур, рішень місцевих органів влади, які зобов’язують водія братив машину стільки інвалідів, скільки є на зупинці. Але у нього завжди напоготовіаргумент: у мене вже півмашини інвалідів та пенсіонерів. А то можуть висадититебе в такому незручному і навіть небезпечному місці, що назавжди відмовишсяїздити маршруткою. І влада поки що нічого не зробила для поліпшення ситуації, обмежуючисьлише приписами. Невирішеним залишається також і питання оголошення зупинок умаршрутках. В комунальному транспорті з цим теж далеко не все гаразд. Мабуть убільшості міст це питання зависло в повітрі або передане на розсуд водія – хочевмикає оголошення, хоче ні.

Ще гірша ситуація з оголошенням маршрутутранспортного засобу під час зупинки, що так необхідно слабозорим пасажирам. Доситьоригінально вчинили київські тролейбусники, прямо як в тому єврейському анекдоті,коли будівельники лазні не могли знайти порозуміння між собою – стругати чи нестругати дошки, які кладуться на підлогу. Пішли до ребе. Той подумав і сказав:«стругати, але класти струганим вниз». За цим принципом вчинили ітранспортники. Вони поставили оголошення маршруту разом з оголошенням зупинки, томувоно звучить не доїжджаючи до неї. Так що ті, хто очікував на тролейбус, об’явине чують – її треба вивести назовні транспортного засобу.

Скільки ще можна говорити про те, щоб автобуси ітролейбуси зупинялися впритул до бровки?.. Місця у вагонах комунальноготранспорту теж невідомо на кого розраховувались. Щоб дістатися до одних требабути альпіністом. Зате інші майже при самій підлозі. А скільки сил і нервівзабирають безладно припарковані автомобілі на вибоїстих тротуарах?..

Ніхто в нашій країні не скаже, скільки підборівзламано і травм одержано на наших нерівних хідниках. Скільки грошей витраченона ремонт взуття та, врешті-решт, і на лікування. А трапляються випадки, колилюди, на наших вулицях та сходах, без війн, стихійних і техногенних катастрофстають інвалідами.

Та це ще не все. Є дощі, снігопади, ожеледиця,недостатнє освітлення вулиць і приміщень, вищерблені сходинки, бурульки,неозначені траншеї, вириті комунальниками, аварії на дорогах… Не забуваймо івиробничий травматизм, увага до якого останніми роками значно ослабла. Однеслово: для жителя України в місті небезпек не менше, ніж для дикуна в джунглях.Більшість з них створена самою людиною, її байдужістю чи недбалістю до життя свогота інших.

Багато з того, що мало слугувати ліквідаціїфізичних і архітектурних бар’єрів для інвалідів було виконано цілком формально,як-то кажуть, для галочки. Це пандуси, увінчані високими порогами, через які непереїде інвалідний візок, на спусках з тротуарів на проїжджу частину бракує невисокихбордюрів, не вище двох сантиметрів, які б ніяк не заважали візкам. Томунезрячий в незнайомому мікрорайоні легко може потрапити під машину. Далеко некругом пофарбовані в жовтий або помаранчевий колір перша і остання сходинки впідземних переходах та в приміщеннях громадського користування. І це далеко невсе те наболіле, про що хотілося б сказати.

А чому так відбувається? Частіш за все можнапочути: «Немає коштів. Відсутнє фінансування.» А то й «Для чого їм їздити? Хайсобі сидять вдома. Їм же спокійніше і безпечніше». Хоча бракує не коштів, якихчастіш за все потрібно зовсім небагато, а елементарної поваги до людей.

Подібне ставлення є наслідком нехтування потребамипересічної людини, що склалося в радянські часи. Тоді в країні будуваликомунізм, світле майбутнє, а тогочасні особисті проблеми людини відходили надругий план. Від чиновника і навіть працівника апарату ЦК Компартії можна булопочути «Від цього світова революція не постраждає».

І зараз дається взнаки багаторічна ізоляціяінвалідів від суспільства, коли вважалося, що їм достатнє певне матеріальнезабезпечення, якесь житло та елементарний догляд без урахування духовних таособистих потреб і побажань.

Інвалідів приховували, демонструючи світу, яке унас щасливе, здорове і красиве суспільство. Як приклад можна навестиперейменування журналів для незрячих. Так, російський журнал «Жизнь слепых»з початку 1960-х років ставназиватися «Наша жизнь», а український «Праця сліпих» перетворився на «Заклик».

А сьогодні, кажуть, ми йдемо до Європи, деінваліди матеріально забезпечені, мають вільний доступ до об’єктівсоціально-культурної сфери, є справді (не на папері) повноправними членамисуспільства. То чому б нам не перейняти західний досвід і в цьому питанні? Першза все слід відзначити, що там не турбуються про інвалідів, а турбуються провесь народ, складовою якого і є інваліди. Вони не виділяються в якусь замкнутуізольовану групу, а є такими ж громадянами, як і інші. Їхні специфічні потребине сприймаються як щось виняткове, що виключає їх з громадського життя, а лишевказують на особливості цих людей. До речі, такі соціальні установки слугують іпрофілактиці інвалідності, про яку у нас і кури не сокочуть.

На Заході вже давно зрозуміли, – те, що корисне і зручнедля інвалідів, допомагає їм жити, долати свою ваду, – корисне і зручне для всіхлюдей, зокрема і умовно здорових.

Ось візьмемо для прикладу ліквідацію бордюрів міжтротуарами і проїжджою частиною вулиці на пішохідних переходах. Задумувався цейзахід начебто для полегшення пересування інвалідів на візках. За кілька років всвоєму мікрорайоні мені таких зустріти не довелося. Та найбільше задоволені цимхто б ви думали – водії. Стоїш на пішохідному переході, на тротуарі, а він тобісигналить: «Відійди, мені заїхати треба!»

А хіба оголошення зупинок в громадськомутранспорті потрібне лише інвалідам по зору?Хто їздив в тролейбусі, приміром, всльотаву або заметільну погоду знає, як зрячі пасажири протирають запітнілівікна, аби дізнатися, де вони перебувають. А приїжджі чи просто мешканці іншогорайону?..

Повернемося на зупинку громадського транспорту.Об’ява тут номера маршруту потрібна не лише незрячим, а й іншим людям. Буває йтак, що спереду на тролейбусі чи автобусі номер 6, а ззаду 16.

Так само і пандуси, озвучені світлофори,пофарбовані в сигнальні кольори сходинки тощо. Те, що полегшує життя інвалідів,стає у великій пригоді умовно здоровим людям, яких в суспільстві поки щобільшість. Фізичні та архітектурні бар’єри, недолуга інфраструктура дошкуляютьусім членам суспільства, але інваліди відчувають їх значно гостріше. Це якгрип, від якого страждають усі, але люди з ослабленим імунітетом переносятьйого важче.

Так ми і підійшли до найголовнішого питання: чи негуманніше і дешевше приділяти належну увагу профілактиці інвалідності, ніжпотім турбуватися про інваліда, який міг таким і не стати. Профілактичнізаходи, спрямовані на збереження життя і здоров’я людей, є не лише виявомгуманізму, а й сприяють вихованню патріотичних почуттів, економії державнихкоштів та коштів самих громадян. Про батьківщину краще турбуватиметься той, хтовідчуває на собі її турботу.

З цією метою в європейських країнах та СШАвстановлені високі вимоги до підтримання доріг в належному стані, до якостівиготовлюваних побутових приладів тощо.

Хай же третє грудня від нині стане і Днем турботиі піклування про здоров’я всього народу. Адже найбільша мрія інвалідів, – щоб світпозбувся інвалідності. Здоров’я всім без винятку!

Іван Таран,

інвалід Другої світової війни по зору першоїгрупи,

заслужений журналіст України