Святкування сьомої річниці Майдану 22 листопада має бути цікавим. Головний "антигерой" 2004 року Віктор Янукович - президент України. Лідери Помаранчевої революції Юлія Тимошенко і Юрій Луценко - в СІЗО. Ключовий свідок по справі Тимошенко, який дає покази проти неї - головний "герой" Майдану - Віктор Ющенко. Європерспектива країни накрилася мідним тазом. Малий і середній бізнес ледь дихають через податкові імпровізації влади. Севастополь відданий Чорноморському флоту Російської Федерації мало не в довічне користування. На черзі - українська газотранспортна система.
Зрештою, саме святкування заборонене. Як і минулого року, міська влада вирішила завчасно встановити на головній площі країни ялинку. Ще Санта Клаус не виводив оленів зі стайні. Ще Святий Микола не пакував подарунків. А на Майдані вже монтують новорічну "йолку". Так що, вибачайте, панове революціонери, місце зайнято. Це перша наочна ознака того, що нам насправді є що святкувати. Минуло сім років з того дня як люди вийшли на Майдан обурені спробою влади нав'язати їм свого кандидата в президенти. Два роки тому він повернувся і відіграв назад все, що зміг. Але він і досі боїться цього місця.
Він боїться того, що ми згадаємо відчуття перемоги, відчуємо в собі силу. І, мабуть, найбільше, боїться того, що ми виправимо помилки, яких припустилися в 2004-му.
Для мене особисто Помаранчева революція скінчилася за кілька днів після її початку. Тоді, коли Ющенко погодився на переговори з президентом Леонідом Кучмою і своїм опонентом Віктором Януковичем в присутності міжнародних спостерігачів. Саме так в країнах третього світу передавали владу від диктаторів-людожерів лідерам, призначеним закордонними господарями. В таких випадках колишні диктатори і їх оточення отримували певний імунітет. Це для мене відповідь на питання, чому не було реалізоване гасло "Бандитам - тюрми!".
В Україні для застосування цієї моделі не було жодних підстав. Більшість тих, хто вийшов на Майдан, зробили це свідомо з чіткою вимогою змінити владу. Ющенко не потребував ніякої додаткової легітимізації у вигляді третього туру. Він міг прийняти присягу на підставі конституційної норми про те, що саме народ є джерелом влади в країні. Він злякався не крові безневинних. Йому страшно було брати владу з рук народу. Він взяв її з рук Кучми при згоді Януковича в присутності представників міжнародної спільноти. Це звільнило його від відповідальності перед нами. Проблема не в тому, що він це зробив. Проблема в тому, що ми йому це дозволили.
Ми погодилися по карнавальному персоніфікувати боротьбу Добра зі Злом. Ми чомусь вирішили, що достатньо замінити "поганого" Януковича на "доброго" Ющенка і буде щастя. Ми не стали наполягати на зміні системи стосунків між владою і народом, бо ж влада тепер "хороша". Ми забули про те, що насправді хороша влада - підконтрольна влада. Про те, що шлях до Європи починається не з переговорів у Брюсселі, а з власного подвір'я. З готовності спитати з будь-якого чиновника від керівника ЖЕКу до міністра, депутата чи президента.
Ми поміняли персони і розійшлися, не зачепивши системи. Хоча ми все ж таки відклали на п'ять років те, що відбувається в Україні сьогодні. І це - незаперечний здобуток Помаранчевої революції. Не думаю, що нинішня влада розуміє, що саме сталося 2004-го і що зрештою дозволило їй зберегтися. Зі своєї тодішньої поразки вона не зробила жодних висновків. Вона не знає, чи зробили їх ми. Але вона інтуїтивно відчуває загрозу з боку громадянського суспільства, символом пробудження якого є помаранчевий Майдан.