Про «їхні трудові звершення» вже не перше скликання котиться гучна слава і складаються в народі веселі оповідки. Хоча суспільству, якщо розібратися, таке неробство народних обранців в сьогоднішніх реаліях - це на руку ковінька.  Адже парламентська коаліція своїм одникуванням од роботи часто остуджує надміру «реформаторський» запал кабмінівських спеціалістів від шокової терапії.  

Телекартинка напівпорожньої сесійної зали, яка щоразу повторюється як непозбутнє deja vue, вочевидь, добряче примигтілася і в Президентській Адміністрації. І нещодавно глава держави заговорив про намір повернути до нової Конституції норму закону, яка надасть можливість громаді відкликати обраного нею народного депутата. Підстави - неналежне виконання своїх обов’язків чи участь у протиправних діях.  

Петро Олексійович, хоч і пригрозив парламентаріям такими суворими санкціями, але зробив це не так з власного почину, як з принуки громадян, яким так допекла депутатська бездіяльність, що вони  хутенько назбирали необхідні 25 тисяч голосів під відповідною петицією.  Тут вже, хоч не хоч, а мусиш на цей крик душі якось реагувати. І хоч справа ця, на перший погляд, не з дідька мудра, але для Президента стала чомусь, нівроку клопітна. Як і очікувалося, гарант Конституції, окрім загальних фраз про «необхідність прислухатися до думки людей», якихось конкретних механізмів її розв’язку так і не запропонував. Він не став заглиблюватися в юридичні тонкощі процесу депутатського відкликання, а як один літеплий біблійний персонаж, хвацько умив руки, скерувавши  петицію на розгляд очільника українського «Синедріону» Володимира Гройсмана. А той враз забідкався, що  таку законодавчу ініціативу отак сплоха не приймеш, бо існує небезпека, що вона може перетворитися на інструмент для зведення політичних порахунків.  

У зв’язку з цим спав на думку вислів одного українського класика, який якось слушне постеріг, що «у наших владоможних від декларації до реалізації, як від екватора до полюсу пішки». От і виходить, що через небажання спікера накликати на себе гнів депутатського корпусу, волю народу, як суверена верховної влади, вчергове зневажено. І депутати можуть не переживати, що позбудуться своїх мандатів через неефективну роботу  чи невиконані обіцянки. Кому там, їй-право, є діло до тієї громадської думки? Ну наобіцяють вчергове на Банковій чи на Грушевського на осиці кислиці, а на вербі груші. Красиво розпишуть, як наділять виборців правом контролю за своїми обранцями у найвищому представницькому органі - аж до можливості позбавлення їх депутатського статусу. Тільки  ось прийняття відповідного рішення знову відкладуть на безрік. Пояснення для цього знайдуться на будь-який штиб: від процесуальних складнощів утілення такої законодавчої ініціативи до відсутності єдиної політичної волі. 

Тож, повторюсь, стверджувати, що нинішніх парламентарів кидає в жар від самої думки про ймовірну перспективу відозви їх  виборцями – це видавати бажане за дійсне. Навряд чи хтось із них узяв на поважне усі ці президентські інвективи. Більшість зі слуг народу як іґнорували свої депутатські обов’язки, так і продовжують успішно це робити. Але дехто з них настільки пустився берегів, що навіть участь у половині парламентських голосувань ставить собі у велику заслугу. 
«Плідним видався сесійний тиждень», - так починає  один зі своїх  дописів на Фейсбуці народний депутат Руслан Сольвар. 
 
Той самий депутат, який за чотири пленарних дні останнього сесійного тижня сумарно взяв участь лише у 55,75% парламентських голосувань. Навіть його рідна фракція – Блок Петра Порошенка сукупно видала куди кращий результат - 69,08%. 
 
Давно відомо, що для Руслана Миколайовича депутатська робота ніколи не була його першорядним зацікавленням. І не треба далеко ходити за доказами,  а варто лише ознайомитися зі статистикою його голосувань за нинішньої каденції, щоб вкотре у цьому впевнитися. Короткого погляду на кілька стовпчиків промовистих цифр буде достатньо, щоб постерегти вкрай  безвідрадну картину -  лише у 53,35% голосувань депутатська кнопка пана Сольвара була активною.  
Може йому й баглося б приховати від сторонніх очей увесь свій «плідний доробок», так на заваді цим намірам сайт Верховної Ради. Його співробітники повзяли таку моду - виставляти на привселюдний огляд усі поіменні голосування по кожному із законопроектів. Інформація, почерпнута звідти, а також особисті спостереження за  поведінкою пана Сольвара у сесійній залі упродовж останнього пленарного тижня і дали поштовх для написання цієї статті. 

Чому саме цей, з дозволу сказати, законотворець, став об’єктом моєї пильної журналістської уваги? По-перше, він двічі обирався на окрузі, звідки я родом, тож знаю його як облупленого. Повірте, так пускати ману в очі виборцям,  як це він уміє робити, дано далеко не кожному з його колег. А ще він одмітний тим, що в одному з інтерв’ю трирічної давнини відверто заявив, що вирішив балотуватися  до Верховної Ради, щоб мати надійний політичний дах для власного бізнесу. 

А коли недоторканний статус здобуто, заповітна «корочка» в кишені, то немає чого забивати собі голову усілякими законодавчими премудрощами.  Мовляв, з трибуни нехай виступають ті, кому це більше за всіх треба, законотворчу базу хай штудіюють ті, кому це до шмиги, а ми собі тихенько зі сторони за усім цим процесом споглядатимем. Ну і, безумовно, треба відзначити, що працевлаштувавшись депутатом, Руслан Миколайович швиденько розшолопав, що тепер йому ніхто не указ. Адже ані голова парламентського секретаріату, ані навіть сам спікер не можуть вказувати, коли і чим йому варто займатися. Робочий графік і той ти плануєш на власний розсуд. Ніхто тобі ні догану в трудову книжку не вліпить за прогули, ані звільнить за статтею про профнепридатність. Не життя, а Божа благодать.

 І наш новоспечений депутат усім своїм поводженням  одразу дав зрозуміти, що він, як старанний учень, швидко просякнувся тим особливим філістерським духом, який так притаманний «недоторканній» братії». І спостерігаючи за його сьогоднішньою діяльністю, чи правильніше сказати - дивугідною бездіяльністю, вкотре переконуєшся, якими сірими й  беззмістовними стають депутатські будні без дієвого контролю з боку громади.  

Щоб не видатися голослівним чи упередженим у своїх судженнях, пропоную після цієї інтродукції відразу перейти до конкретики. Спробуймо, відкинувши будь-які політичні вподобання, в чіткому  хронологічному порядку і з документальною прискіпливістю  простежити за тим, як один конкретний депутат своєю невсипущою працею, в поті чола заробляє собі на хліб насущний. А для цього повернімося до подій кількатижневої давнини. 

Отож, віторок, 6 жовтня. 10.00. Саме о цій порі, за бозна звідколи заведеною традицією, розпочинається ранкове засідання Верховної Ради. Про що власне й «усі баби на селі знають», як влучно зіронізував свого часу удатний до подібних формулювань Іван Плющ. Ось тільки Руслану Сольвару про це  чомусь невідомо, бо на початку сесії він не удостоює своєю присутністю високе депутатське зібрання. А з’являється на широкій публіці лиш тоді, як велика годинникова стрілка майже впритул наближається до позначки 11.  
Спікер уже з півгодини, як не знаходить собі місця, бо йому бракує голосів, щоб включити до порядку денного низку законопроектів. Руслан Миколайович неквапом заходить до сесійної зали і статечно розміщується в депутатському кріслі, але його рвії вистачає лише на кілька голосувань. Уже о пів на дванадцяту його робоче місце зяє пусткою. Знайомі журналісти в ложі преси губляться в здогадах, чому горе-депутату видаються нецікавими чи малоактуальними такі законопроекти,  як посилення соціального захисту родин Небесної Сотні чи  спрощення процедури для проходження військової служби тими іноземцями, які зголосилися добровольцями в АТО? 
 

Дякувати Богу, і за його відсутності ці вкрай значущі законодавчі ініціативи набирають необхідну кількість голосів. Та все ж серце сповнює гіркота від самої думки, що розгляд та ухвалення таких доленосних рішень іґнорується не якимось там представником «Опозиційного блоку», а депутатом від постмайданівської коаліції! Зостається хіба що розвести руками і повторити за класиком: «Raps ipsa loquitur» - «Справа промовляє сама за себе». 

Так само за відсутності пана Сольвара, який  в соцмережах повсякчас «уболіває за незахищені верстви»,  його колеги приймають ще одне надважливе рішення про «здешевлення вартості газу для населення». Може виборцям дев’яносто першого округу приходять інші, ніж по всій державі, платіжки за опалення їхніх помешкань, і вони цілком згідні з цифрами, які виписані в них? Та вжеж ні.  Після сплати комірного більшість з них вже ремені на великопісну пряжку затягують. То чим же пояснити таку цілковиту байдужість їхнього депутата до процедури, яка дає можливість врегулювати ці питання бодай на законодавчому рівні? Невже йому й за вухом не свербить, за якими розцінками відпускатиметься блакитне паливо для населення?   Судячи з демонстративної неучасті в голосуванні, ця проблема йому так само цікава, як торішній сніг. 
У середу ситуація з відвідуваністю Русланом Миколайовичем сесійної зали мало чим  різниться проти тієї, що була напередодні. Знову годинне запізнення, бо навіщо його й справді гайнувати свій безцінний час на заслуховування звіту міністра закордонних справ Павла Клімкіна, який щойно повернувся з паризьких перемовин, коли, вочевидь, лишаються невирішеними більш нагальні справи.  


Робочий графік у пана Сольвара усталено давно і остаточно,  і порушувати його немає дурних. Відтак лише о п’ятнадцятій на дванадцяту відбувається «явлення Христа народові», чи, якщо бути точнішим, «повернення блудного сина».  Депутат з неймовірними зусиллями висиджує довгих, як сама вічність, сорок п’ять хвилин, допоки триває пленарне засідання. А потім з почуттям виконаного обов’язку відправляється на обідню перерву.  На своєму робочому місці з’являється за півгодини після  поновлення роботи сесії. 

Вочевидь, йому глибоко індиферентно, що увесь цей час  його колеги зі шкіри пнулися, але з чотирьох спроб так і не спромоглися прийняти законопроект про безоплатну передачу у власність, у тім числі й малоймущим, конфіскованого чи безгоспного транспорту. 
 
 
Зрозуміло, що Руслан Миколайович і без цього закону зможе поповнити власний автопарк, коли тільки забажає.  І для цього геть не обов’язково вносити якісь зміни до законодавства. А відтак навіщо дарма перенапружуватися, коли можеш користати зі свого статусу, як тобі заманеться, анітрохи не переймаючись за наслідки. І цим  він страх як скидається на того бідолашного Хведорця, який так, сердешний, поривався до праці, що за лежнею не знав і сидні. 

Перед четверговим засіданням, як подейкували в кулуарах,  керівництво фракції БПП провело надзвичайно серйозну розмову з тими депутатами, які надто своєрідно почали розуміти свою трудову повинність у стінах ВР. Результатом таких задушевних розмов стала поява в сесійній залі ще задовго до урочних 10.00 низки депутатів, яких в інші дні «золотим батоном» під купол не заманиш.  

Руслан Миколайович заповістився вчасно і четвергове засідання, до його честі, відсидів майже від дзвінка до дзвінка. Першу половину дня сумлінно голосував за всі законопроекти в унісон з коаліційною більшістю. А ось на вечірнє засідання традиційно припізнився на двадцять п’ять хвилин. А під кінець так і зовсім  розклеївся і чи то від нудьги, чи то підо впливом якихось інших міркувань, знову був помічений в неодноразовому ухилянні від депутатської роботи. 

Приміром, у самий розпал голосування за членів конкурсних комісій, які вже незабаром добиратимуть претендентів на заміщення адмінпосад у місцевих прокуратурах, він блукав невідомо де.  А коли все ж таки ненадовго завертав до сесійної  зали, то випадковим натисканням зеленої кнопки підтримав лише шістьох кандидатів до високого журі із більш як півсотні запропонованих. 
 
І складалося враження, що тільки вичікував догідну хвилю, щоб шмигонути звідси непоміченим.  

П’ятниця – це як бальзам для незвиклої до залізної дисципліни та елементарних регламентних вимог депутатської душі. О пів на дванадцяту, як ясне сонечко на парламентському овиді, вигулькує в сесійній залі  Руслан Миколайович власною персоною. Таку слабкість йому можна пробачити, бо півтори години відсутності в останній робочий день тижня – це така дурниця, на якій нема чого довго застановлятися. 

Тим більш, що він  устигає взяти участь у чотирьох технічних голосуваннях, результати яких свідчать лиш про одне: кількість присутніх у залі депутатів є недостатньою для того, щоб продовжувати роботу.  Тож, за браком кворуму, головуючому не лишається нічого іншого, як оголосити про передчасне завершення пленарного засідання. І Руслан Миколайович, вдоволено посміхаючись самому собі та весело штовхаючись у гурті  безтурботних колег, чимдуж поспішає до виходу . Суворі депутатські будні нарешті позаду і на зміну гіркій поденщині рутинної законотворчості приходить хоч якась просвітла година. 

Головний висновок, який напрошується зі всієї цієї історії, як на мене, такий: «Не дуж, не берися за гуж». Якщо депутатство тобі пасує, як балерині кирзові чоботи, то чи не ліпше  добровільно його зректися?  Адже нерідко так трапляється, що ставши парламентарем, гадаєш на припочатках, що це твоє істинне покликання, а оббудешся трохи на новій посаді і розумієш, що ні, не твоє. Не має в тебе ні того бажання, ні часу та кебети до законотворчої діяльності, як думав раніше. А щойно це усвідомив, то  й не завдавай клопоту ні собі, ні людям. Поступися місцем тим, у кого до цього лежить душа і хто має належні фахові навики, достатні знання та досвід у цьому ділі. А якщо своїм куцим розумом не можеш дійти до такого висновку, то підвести до нього мусить громада, яка делегувала тобі депутатські повноваження. І довір’я якої ти не виправдав. 

Сподіваюсь, більшість із вас погодиться, що  кричуще нехтування депутатськими обов’язками, яке повсякчас демонструють представники вищого законодавчого органу, відбувається не в останню чергу і через відсутність суворої звітності перед своїм виборцем.  І приклад із Сольваром – це радше сумне правило, а не прикрий виняток. Запевняю вас, що якщо проаналізувати під мікроскопом «кипучу діяльність» більшості депутатів, то на основі зібраного матеріалу впору наукові роботи писати про «Дармоїдство як спосіб життя». Сумно стає на саму лиш згадку про те, скільки ми маємо у парламенті таких от сольварів, які личкуючись у шати ефективних законотворців, своїм безвідповідальним ставленням  до роботи кидають тінь неслави на увесь парламент. І ніяким побитом їх звідти не викуриш. 

Лідер фракції БПП Юрій Луценко вже не раз висловлював своє обурення з приводу незадовільної депутатської явки і обіцяв вжити по відношенню до злісних прогульників-однофракційців доволі жорсткі дисциплінарні санкції . 

Але бити бюджетною копійкою по кишені депутатів-мільйонерів видається справою малоефективною. Вкотре повертаючись до того ж таки Сольвара, зазначимо, що маючи  задекларовані мільйонні статки, йому усі ці штрафи, які до нього можуть бути застосовані, правитимуть хіба що темою для веселих анекдотів у компанії приятелів. Та й невже хтось справді  гадає, що навіть за наявності відповідного розпорядження,  він так легко віддасть до бюджету  гроші з власної кишені? 

Ось коли йому потрібно щось виклянчити у держави для власного пожитку, тоді Руслан Миколайович здатен і гори звернути. Будучи, як я вже зазначав, людиною далеко  не бідною і водночас прекрасно усвідомлюючи, що те, чим він займається в Раді, інакше як профанацією депутатської діяльності не назовеш, він, тим не менш,  не посоромився у числі перших подати заяву   на відшкодування гарантованих йому державою коштів за оренду готельного номера. І, незважаючи на страшенну зайнятість, знайшов час, щоби їх забрати.  
Тому наголошу вкотре, що домагатися прийняття норми про імперативний мандат, долю якого вирішуватимуть виборці, а не партійні вожді,  конче необхідно. Але за її відсутності треба шукати й інших способів дієвого впливу на депутатів-нероб. Треба таку покуту на них накинути, кажучи за Феофаном Прокоповичем, щоб назавше відбити охоту до оспалості та одникування од роботи. Для цього можуть згодитися і такі методи виховання, до яких вдавася герой гайдаївської кінострічки Шурик, коли  відучував свого напарника по будмайданчику Федю від суспільно шкідливої філософії, гаслом якої було  «Робота стоїть, а строк іде!». Бо ж як подивишся, як тяжко гарують сьогодні народні обранці, то  кращої  характеристики для них, ніж  давнє грінченківське: «Ви ж давно покірні слуги ледарства гидкого», навряд чи й придумаєш. 

І взагалі практика «нічогонеробіння», яка сьогодні пронизала усі пори нашого суспільства, почала завойовувати уми мас чи не з їхньої легкої подачі. І як після цього не признати рацію словам одного мого приятеля зі «Свободи», який свою неприязну позицію до «касти недоторканних» пояснює тим, що «який то з біса депутат, який сховався за мандат». Можна де в чому  погодитися і з його  ідеологічним опонентом, відомим фастівським комуністом-ортодоксом, який буваючи напідпитку, полюбляє просторікувати про те, що «вот кадась были депутаты, как депутаты, а сейчас токмо одно звание осталось».  

Симптоматично, що люди різних політичних поглядів одностайні в тому,  що депутатів (принаймні тих з них, які геть занедбали свої обов’язки) варто позбавляти їхнього статусу.  І зараз, як ніколи, приспів зручний момент, щоб  започаткувати народну  ініціативу з відкликання  недобросовісних народних обранців.

Довкола цієї ідеї можна  об’єднати чимало громадян, які б своїми активними діями  щобожий день підштовхували б найвищі владні інституції (насамперед Верховну Раду та Конституційний Суд)  до якнайшвидшого розгляду і прийняття необхідного рішення. Адже соціологічні опитування не перший рік засвідчують масове невдоволення людей  вкрай млявою роботою делегованих до парламенту народних представників  І цю ситуацію треба якось виправляти. 

Хоча б в той спосіб, який взяли на озброєння громадські активісти дев’яносто першого виборчого округу. Вони  уже найближчими днями  створюють ініціативну групу, яка має намір розпочати широку кампанію зі збору підписів за позбавлення статусу народного депутата Сольвара Руслана Миколайовича за регулярні порушення трудової дисципліни. До роботи планують приступити щонайдалі за два тижні. 

Чудово розуміючи, що ця затія не матиме наразі якихось правових наслідків і носитиме радше декларативний характер, тим не менше, стверджують, що за нинішньої ситуації  це чи не єдиний спосіб достукатися до високих владних кабінетів.  Глибоко переконані, що сьогодні вкрай важливо створити такий прецендент, який би продемонстрував усім представникам влади,  що з думкою виборців слід рахуватися. Ініціатори покладають великі надії на те, що започаткований ними  рух набуде масового характеру по всіх куточках України. І щолиш  тоді, на їхню думку, депутатський імунітет, який в українських реаліях давно став гальмом для розвитку представницької демократії, буде скасовано назавжди. 

Цілі в учасників проекту, як бачимо, масштабні, а їхнє втілення залежатиме від небайдужості кожного з нас. Головне, щоб ця справа нарешті зрушила з мертвої точки. Бо ж як полюбляв повторювати Наполеон перед кожною новою битвою: «On s’engange et puis on voit («Почнімо, а там видно буде»). 

верховна радаРуслан Сольвар