Бізнес по-українськи – форвардні контракти в агросекторі

Форвардні контракти є порівняно новим інструментом залучення фінансування для аграрного сектору України.

Загалом форвардний контракт, що вбачається із назви, являє собою угоду між фермером (виробником) аграрної продукції та покупцем (трейдером), умовами якої передбачаються зобов’язання сторін на майбутнє.

Форвардні угоди застосовуються у різних сферах економіки, а тому можуть досить помітно різнитися за умовами, однак у фокусі уваги цього матеріалу – постачальницькі форвардні контракти, які здебільшого використовуються в аграрному секторі.

Умовами класичного форвардного контракту в аграрному секторі зазвичай передбачається обов’язок покупця попередньо оплатити фермеру вартість продукції, яка буде поставлена покупцю в майбутньому, а фермер зобов’язується поставити відповідну продукцію в обумовлені контрактом строки та обсязі. Найвлучнішою характеристикою умов форвардного контракту є фраза з відомого радянського фільму «Дванадцять стільців»: «Вранці гроші, ввечері стільці».

Такі умови містять переваги для обох сторін договору. Покупець має можливість зафіксувати ціну продукції на майбутнє та, відповідно, планувати свою подальшу діяльність, незважаючи на можливе коливання цін, а фермер, у свою чергу, отримує «безкоштовні» фінансові ресурси, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування господарства у період до збору урожаю.

Вказані умови хоч і являють собою класичний варіант форвардного контракту, однак, не є аксіомою і, нерідко, сторони укладають контракти, умовами яких оплата коштів передбачається і після поставки продукції.

За таких умов фермер, можливо, дещо втрачає в перевагах, не отримуючи гроші вперед, однак, у нього все ще залишається гарантована можливість збуту продукції за обумовленою ціною та в обумовленій кількості. У свою чергу, покупець, не маючи обов’язку щодо попередньої оплати, зазвичай пропонує фермеру «цікавішу» ціну за продукцію.

У другій половині 2020 року тема форвардних контрактів в аграрному секторі була однією з найбільш обговорюваних серед учасників ринку аграрної продукції та експертів, оскільки країною «прокотилася хвиля» невиконання як індивідуальними фермерами, так і великими аграрними корпораціями взятих на себе за форвардними контрактами зобов’язань щодо поставки окремих видів продукції.

Вказані обставини стали результатом комплексу різних факторів як цілком об’єктивних, на кшталт неврожаю окремих культур через несприятливі погодні умови, так і суб’єктивних, зокрема, бажання окремих учасників ринку отримати надприбутки за рахунок різко зростаючих цін на фермерську продукцію.

Враховуючи значний обсяг невиконаних контрактів виникає, як мінімум одне логічне запитання – чому постачальників аграрної продукції не зупиняє факт потенційного притягнення до відповідальності за невиконання укладеного раніше форвардного контракту, навіть, якщо постачальник в змозі його виконати?

Наприклад, мотив ігнорування умов контракту за таких обставин зрозумілий – є можливість заробити більше. А щодо відсутності страху перед наслідками від такого невиконання, то нам допоможуть розібратися положення нашого законодавства та їх застосування судовими органами.

Очевидними способами захисту прав покупців за форвардними контрактами є стягнення штрафних санкцій з постачальника, який не виконав або виконує неналежним чином свій обов’язок щодо поставки продукції, а також, зобов’язання такого постачальника виконати зобов’язання в натурі, тобто, поставити відповідну продукцію.

Вказані способи захисту передбачені цивільним законодавством, а підстави їх застосування за наведених обставин не викликають сумнівів, однак, не без нюансів.

Існує також можливість стягнення збитків, завданих таким невиконанням, але враховуючи вимоги до доказів, якими потрібно доводити такі збитки, та характер правовідносин за форвардними контрактами, такий спосіб захисту, здебільшого, не застосовується.

 Примусове виконання обов’язку в натурі

 Примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту передбачене пунктом 5 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та положеннями частини 2 статті 20 Господарського кодексу України.

Теоретично, вказаний спосіб захисту дає покупцю можливість отримати очікуване за договором, однак, з практичної точки зору в більшості випадків звернення до суду з такою вимогою є недоцільним.

Першою причиною такої недоцільності нерідко стає розмір судового збору, який необхідно сплатити за подання позову.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 25.08.2020 у справі № 910/13737/19, розглядаючи питання щодо розміру судового збору за позовною вимогою про зобов’язання виконати умови договору поставки дійшла висновку, що заявлені вимоги позивача про зобов`язання виконати умови договору поставки та поставити товар ґрунтуються на наявності грошових вимог Національної ради до ТОВ «Новітнє обладнання», що виникли на підставі відповідного договору. Наслідком задоволення таких вимог та виконання судового рішення є припинення грошових вимог позивача до відповідача. Отже, позовні вимоги про зобов`язання виконати умови договору поставки та поставити товар мають вартісну оцінку, носять майновий характер, і розмір ставок судового збору за їх подання визначається на підставі статті 4 Закону України «Про судовий збір» виходячи з розміру грошових вимог позивача, на припинення яких спрямовано позов.

Тобто за звернення до суду із вимогою про виконання зобов’язання в натурі позивачу необхідно сплачувати судовий збір, виходячи із грошової оцінки зобов’язання. Беручи до уваги той факт, що, зазвичай, форвардні контракти укладаються на значні суми, то і розмір судового збору нерідко досягає максимально можливого розміру, який нині становить майже 800 тис. грн.

Другою і однією з найвагоміших причин неефективності такого способу захисту може бути фактична відсутність необхідної продукції у постачальника. Звісно, існують різні варіанти виходу з такої ситуації, але пошук альтернативних варіантів буде справжнім головним болем покупця.

Третьою причиною неефективності захисту свого права подібним способом може бути недостатньо оперативний розгляд судовими органами подібних спорів.

Таким чином, через 6-8 місяців, коли буде отримано остаточне позитивне для покупця рішення, відповідна продукція, навіть у разі її фактичної наявності у боржника (наприклад, у разі якщо покупець домігся арешту вказаної продукції до закінчення розгляду справи), вже буде непридатна для використання.

Саме тому до застосування подібного способу захисту потрібно ставитися виважено та детально оцінювати всі важливі обставини у кожному конкретному випадку.

 Стягнення штрафних санкцій

 В силу приписів статті 193 Господарського кодексу України, статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 216 Господарського кодексу України передбачає відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим кодексом, іншими законами і договором.

Згідно положень статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Статтею 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Загалом Господарський та Цивільний кодекси містять дещо колізійні норми щодо застосування штрафних санкцій, однак, вказаний пробіл вже досить давно врегульований сталою судовою практикою, тому здебільшого у судів не виникає складнощів при розгляді такої категорії справ.

Натомість, важливим питанням у контексті стягнення штрафних санкцій є розмір таких санкцій, на який може розраховувати кредитор.

Так, положенням статті 550 Цивільного кодексу України встановлено, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Крім того, нормами цивільного законодавства учасникам правовідносин надається свобода у встановленні умов договору (стаття 6 Цивільного кодексу України). Тобто сторони вільні встановити у договорі будь-який розмір штрафних санкцій на власний розсуд, крім випадків, коли такий розмір обмежено законом.

Натомість, приписами статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України встановлено, що розмір штрафних санкцій може бути зменшено у разі, коли їх розмір надмірно великий порівняно із збитками кредитора.

Тобто, законодавець встановив, що право на стягнення штрафних санкцій виникає у кредитора незалежно від наявності збитків, достатньо лише наявності факту порушення зобов’язання боржником, натомість, розмір таких санкцій поставлено в залежність від розміру заподіяних таким невиконанням збитків.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 з цього приводу викладено висновок відповідно до якого господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.

Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором розміру штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

Аналіз судової практики щодо стягнення штрафних санкцій свідчить, що суди нерідко вдаються до зменшення розміру обумовлених договором чи законом штрафних санкцій, посилаючись на невідповідність їх розміру збиткам кредитора. Наприклад, у разі коли кредитор не надає документального підтвердження понесених збитків або розмір підтверджених збитків є незначним.

 Виконання судового рішення про стягнення штрафних санкцій

 Окремою стадією захисту порушеного права за форвардним контрактом є фактичне стягнення штрафних санкцій за судовим рішенням. Доволі часто боржники намагаються у різний спосіб ухилятися від виконання судового рішення щодо виплати коштів і, зазвичай, це пов’язано з їхньої неплатоспроможністю.

Серед найпоширеніших в нашій країні є ситуація, коли боржник не має жодних активів, за рахунок яких він міг би виконати відповідне судове рішення.

Нерідко також трапляється, коли боржник є підприємством з великою кількістю цінних активів, однак, всі вони обтяжені, наприклад, внаслідок забезпечення зобов’язань за кредитними угодами перед банківськими установами, а відтак, за їх рахунок неможливо задовольнити вимоги кредитора.

У всіх цих випадках реальне стягнення коштів за судовим рішенням значно утруднюється, а у більшості випадків взагалі унеможливлюється.

 Податкові ризики

 Специфіка форвардних контрактів, зокрема, наявність значних ризиків щодо неможливості виконання контрактів через незалежні від сторін обставини (наприклад, несприятливі погодні умови та відсутність врожаю) має своїм наслідком той факт, що нерідко постачальниками у подібних правовідносинах виявляються компанії «одноденки», які позиціонують себе як виробниками, однак фактично не виробляють продукцію, а лише перепродають її.

Очевидно, що подібні компанії не мають ані матеріально-технічної бази, ані трудових ресурсів для виробництва продукції в обсягах, що реалізується.

У таких випадках податкові органи регулярно застосовують штрафні санкції до добросовісних покупців продукції та не визнають відповідні витрати на придбання такої продукції, збільшуючи базу оподаткування податком на прибуток підприємств та донараховуючи відповідні податкові зобов’язання.

Виходить, що попри усі переваги форвардних контрактів покупець за таким контрактом перебуває у досить невигідній ситуації у разі невиконання постачальником своїх зобов’язань за договором та стикається одразу з цілою низкою складнощів, якими супроводжується захист порушеного права.

 Рекомендації

 Укладаючи форвардні контракти, покупцям потрібно притримуватися певних принципів та відмовлятися від сумнівних угод із контрагентами, матеріальна спроможність яких викликає сумніви.

З метою мінімізації негативних наслідків у разі порушення умов форвардного контракту з боку постачальника можна рекомендувати покупцям до підписання відповідного контракту:

- перевірити фінансову спроможність продавця, зокрема, наявність у його власності нерухомості та/або цінного рухомого майна, наявність якого в майбутньому потенційно забезпечить можливість реального стягнення штрафних санкцій з продавця;

- перевірити наявність відповідної матеріально-технічної бази, трудових ресурсів та земельного фонду, що потенційно мінімізує податкові ризики щодо визнання операцій з таким контрагентом нереальними (фіктивними);

- подбати заздалегідь про документальне підтвердження збитків (втрат), що сталися внаслідок невиконання продавцем зобов’язань, що дасть можливість розраховувати на стягнення штрафних санкцій в максимальному розмірі, а в окремих випадках і на відшкодування таких збитків;

- у разі відсутності у постачальника продукції реальних активів, за рахунок яких постачальник в майбутньому потенційно міг би забезпечити сплату штрафних санкцій, вимагати забезпечення виконання зобов’язання банківською гарантією, договором поруки тощо.