Від чого залежить субʼєктність України
За останні роки, а особливо в умовах повномасштабного вторгнення та посилення українського питання в міжнародній політиці, ми все більше дізнаємось про чиюсь суб’єктність, про вплив, про перерозподіл сфер інтересів в світі тощо. І безумовно українців цікавить доля їх країни і її можливості у вище згаданих процесах. При цьому часто в публічних дискурсах можна почути вислови на кшталт: «Україна об’єкт, в нас немає ресурсів, погана влада і т.д.». Але усі ці нав’язані масові переконання не відповідають дійсності. Більше того, вони чітко вказують, що суб’єктність починається з власного усвідомлення, готовності позиціонувати себе і свої можливості / ресурси з претензією на права суб’єкта.
Виходячи з норм права, міжнародна суб’єктність – це здатність суб’єкта міжнародного права бути учасником міжнародних правовідносин, зокрема укладати та виконувати міжнародні договори. І цю умову Україна виконує. Більше того, виконання таких міжнародних домовленостей очікували і від наших партнерів, особливо у випадку з Будапештським меморандумом, про який ще напишемо далі. То де ж насправді загубилася суб’єктність України і чому за всі роки незалежності ми не відстояли це право?
Зробимо екскурс в новітню історію, а саме в 90-ті роки, коли цілком легальним шляхом Україна здобула свою незалежність. Хоча часто використовують термін «отримала». І якщо раніше на це можна було не зважати, то сьогодні ми чітко розуміємо, що таке здобувати боротьбою і доведенням своїх прав, а що таке отримати і не цінувати. Тому комунікація і зміст того, що ми говоримо чи пишемо, мають велике значення. Адже такі речі власне і закладають той формат взаємовідносин, який ми артикулюємо публічно. А це відповідно впливає на формування масової політики сприйняття та / чи нав’язування.
Отже, ще в липні 1990 року в Декларації про державний суверенітет було зазначено пропроголошення державного суверенітету України в межах її території, про незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Тоді ж було визначено, що УРСР є суб’єкт міжнародного права. В цьому ж документі був визначений статус нейтралітету та відмови від ядерної зброї, про що згадаємо ще пізніше як в один з чинників, які вплинули на нашу суб’єктність.
Наступні кроки, які легітимізували наш самостійний статус, відбулися через проголошення незалежності та проведення відповідного референдуму, а також обрання представників влади на вільних демократичних виборах. Самостійність, суверенітет – це важливий фактор суб’єктності, оскільки дозволяє на власний розсуд в межах законів формувати внутрішню політику та здійснювати представницькі інтереси в зовнішній діяльності.
Ще одним чинником, який впливає на суб’єктність, є взаємодія влади з іноземними партнерами з метою пошуку, визначення та застосування взаємовигідних форм співробітництва, а також задля розроблення програм, спрямованих на розв’язан існуючих міжнародних проблем або конфліктів. Такий варіант пошуку партнерів та умов співпраці серед інших привів нас у 1994 році до підписання Будапештського меморандуму, між Україною, Росією, Великою Британією та США про гарантії Україні у зв'язку з набуттям неядерного статусу.
Історія не любить запитань про те, а що би було, якщо б ми не відмовилися від ядерної зброї. Хоч зараз це питання звучить часто. Тому констатуючи факти, просто згадаємо ще слова Леоніда Кравчука, сказані в одному з інтерв’ю у 2011 році про те, що «ядерна зброя, яка перебувала на території України, була чужою - російською ядерною зброєю: кнопка в Росії, відтворення ядерної зброї в Росії. Ми нічого не могли б зробити з цією ядерною зброєю».
В ситуації з меморандумом також слід звернути увагу на термінологію, яка різниться в перекладі. Адже в українському варіанті це «Меморандум про гарантії безпеки», а в англійській редакції - «Memorandum on Security Assurances». Тобто мова йшла про «безпекові запевнення». А«запевнення» це все ж не «гарантії». При цьому російськомовний текст містив слово «гарантии». Зрештою підписи усіх 4-х сторін поставлені на текстах усіх мов, однак гарантій саме Україні в підсумку це не додало.
Але з цього контексту випливає ще один цікавий договірний чинник – гарантії партнерів. Оскільки меморандум підписувався між рівноправними учасниками домовленостей, і його зміст в рамках права і дипломатії мав бути дотриманим. В іншому випадку, можна зробити висновок про те, що формула суб’єктності все ж визначається правом сили, а не силою права.
Після визначення формули суб’єктності можна описати стан суб’єктності, який в основному характеризується не лише як потенційна можливість діяти, але й як реальна і досить активна форма з можливістю брати участь, приймати рішення, впливати на процеси, ініціювати зміни. Суб’єктність держави у міжнародних справах – це не лише суть зовнішньої політики держави, а й ступінь її впливу на дії чи очікування інших учасників політичних відносин.
Так, у 1997 році, використовуючи своє право суб’єкта, Україна підписала Угоду з РФ щодо розміщення Чорноморського флоту в Криму. Військові формування РФ отримали право 20 роківзнаходитись на нашій території, ще й з умовою автоматичного продовження дії Угоди на наступні п'ятирічні періоди, якщо жодна із сторін не повідомить письмово іншу про припинення дії Угоди не пізніше ніж за один рік до закінчення терміну її дії.
В цій ситуації домовленості були виконані, хоча ми фактично поступилися своїми інтересами, або не прорахували усіх можливих наслідків, до яких присутність іноземних військ могла привести. Але це ті точкові чинники, де від згоди України залежали певні рішення чи дії. Отже, ми щонайменше можемо говорити про прояви суб’єктності в попередні роки нашої незалежності.
Більше того, чіткі сигнали щодо недотримання гарантій, досягнутих в Будапешті, проявилися у 2003 році під час подій на острові Тузла, і в 2005-2006 роках, в часи українсько-російськогогазового конфлікту щодо умов постачання газу в Україну і транзиту газу європейським споживачам. Власне тоді право на суб’єктність поступилося наявності інтересів, в першу чергу фінансових.
І це лише одиничні приклади, які зараз нам відгукуються, і про які ми часто згадуємо. А якщо проаналізувати інші договори, яких за понад тридцять років укладено чимало, знайдемо багато умов і формулювань, які розцінимо як упущення наших державних інтересів. Так званий фактор "втрачених можливостей".
Наступною датою, яка порушила суб’єктність в політичному сенсі через внутрішні події, стала Революція Гідності 2004 року. Один з ключових меседжів якої про «Схід і Захід разом» не об’єднав країну, а навпаки, посилив розкол в суспільстві, адже те, про що ми не задумувались тривалий час, стало технологією маніпулювання, нав’язування, а після й сприйняття. Тут важливо наголосити, що суб’єктність – це ще й про здатність фіксувати системні проблеми, визначати методи їх розв’язання та ініціювати необхідні програми реформ. І це контекст внутрішньої політики.
Саме після 2004 року, і значно більше після 2014 слово «реформи» стало ключовим компонентом як внутрішніх справ, так і міжнародної співпраці. І саме від реалізації реформ та їх успішності Україна потрапляє в фокус балансу між об’єктом і суб’єктом. Хтось скаже, що з того часу сильно посилилась наша залежність від міжнародних партнерів. Але цій тезі можна протиставити, що ми, як країна, були учасниками прийняття рішень і підписання за ними відповідних документів. Більше того, не було би в цьому власних інтересів у партнерів – не було б подібних вимог.
Вимоги щодо проведення реформ дають шанс посилити нашу суб’єктність, адже це прояв інтересу до країни. Інша справа, який підхід до їх проведення обирала і надалі обиратиме влада, і наскільки цим самим змінювалась тактика чи стратегія, окремих подій.
Якщо визначити маркери української суб’єктності, то їх можна звести до наступних: наші ресурси (включаючи географію розташування, землю, надра тощо); наш потенціал (людський капітал); риси характеру; тяжіння до цінностей та ідентичності. Посилити треба правильність комунікації і позиціонування, потребу аналізувати / систематизувати, щоб з чіткими аргументами відстоювати свої позиції.
І зараз вкрай важливо привчати і суспільство, і міжнародних партнерів до реалізації права України бути суб’єктом політики, а, отже, рівноправним учасником подій, з правом висловлювати думки і приймати рішення, відтак, впливати на вироблення політик. В ситуації, коли переформатовуються міжнародні домовленості і будуть підписуватися міждержавні угоди – це шанс, виборений і фактичною тривалою та виснажливою боротьбою, і втраченим часом через сприйняття того, що є, десь мовчанням, десь перевагою чужих амбіцій чи інтересів. Адже політична суб’єктність визначається в «правилах гри», і можливістю якщо не розставляти фігури, то бути самодостатньою одиницею.
Останнє речення дозволяє ввести ще одне визначення, а саме рівень суб’єктності держави, критеріями якого будуть: 1) самостійність та належний рівень компетенції представників влади; 2) ефективність взаємодії на міжнародному рівні; 3) участь держави у визначенні глобальних «правил гри».
На даному етапі, зробивши чимало спроб заявити про свою суб’єктність та ідентифікувати її через правові механізми, в нашій сьогоднішній ситуації, ми точно можемо сказати, що наша суб’єктність має бути забезпечена в першу чергу самодостатністю і правильним позиціонуванням. Щоб нашу силу поважали ззовні, вона не має викликати сумнівів всередині. Щоб наші права були дотримані, вони мають бути сформовані та озвучені правильно з управлінської точки зору. Сьогодні суб’єктність України – це тест на нашу зрілість як незалежної держави, це доказ дорослого сприйняття політики і тих правил гри, які її забезпечують, це прояв компетентності та прийняття державницьких рішень.
