Закон - ніщо. Апеляція - усе!

Протягом останніхроків   однією з найбільш актуальних  тем у політикумі та юридичній блогосфері  є   судовареформа  та  очищення судової системи від різнихнегативних явищ. Хіба що лінивий  невважає своїм обов’язком долучитись до атак на суддів, називаючи усіх підряднегідниками  та корупціонерами. Що  сказати…вимога часу…

Я звісно ж не можупогодитись з такою огульною критикою судової системи в цілому і всіх суддів безвинятку, тому що не лише вважаю, але і знаю, що в судовій системі працюють упереважній більшості  професіонали,   люди з великим позитивним досвідом роботи, високими моральними  якостями, чесні та принципові люди. Тому оті нищівні атаки на весь суддівськийкорпус  або  провокації в ЗМІ, які потім не знаходять підтвердження,   звісно є  несправедливими ібезпідставними.

Але безперечноіснують винятки, які підтверджують підставність   деяких публічних звинувачень. Ті самівинятки, які підривають авторитет не лише окремих суддів, але й усієї судовоїсистеми держави в цілому. І цікаво те, що про такі факти переважно невідомоширокому загалу, тому що відбуваються вони всередині  «суддівського світу».

Однак саме вони, всукупності з іншими «побічними ефектами», якими хворіє  частина судовоївлади,  і призвели до того, що  усі судді опинились під прицілом не лише влади, але і суспільства  в цілому.

Уявімо ситуацію.Молодий суддя суду першої інстанції отримує позовну заяву, уважно вивчає матеріали справи, проводить судовий розглядза усіма правилами, визначеними Законом, та приймає законне та обґрунтоване судове рішення.Одна із сторін, якправило та, не на чию користь винесене рішення, подає апеляційну скаргу,оскільки має на це право.

Пізніше  з’ясовується, що законне та обґрунтованерішення  несподівано стає незаконним інеобґрунтованим. І це попри те, що матеріали справи досліджені всебічно таоб’єктивно, постанова  добре мотивована іу судді навіть сумніву не могло бути у тому, що вирішити цю справу можна лише так. Думаєте, таке неможливо?

Осьприклад.Справа проста і зрозуміла,  томущо є конкретна норма підзаконного акту, яка чітко регулює ситуацію. Тобто ніпро які оціночні рішення мова не йде. Закон і крапка.

Громадянин звернувсядо суду з позовом до  органу соціальногозахисту населення про зобов’язання вчинити дії щодо переоформлення автомобіля,який належав інваліду. Суддя постановою  відмовляє узадоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки   заява особи правомірно не задоволена органом соціального захисту у зв’язку з відсутністю обох умов, встановленихдіючим Порядком № 999 (Постанова Кабінету Міністрів України  від 19.07.2006 р.),  за яких він мав право на автомобіль.

Під час розгляду справи суд встановлює, що позивач  по-перше пропустив 6-місячний строк з моменту смертіінваліда, встановлений для сплати залишкової вартості автомобіля. По-друге,станом на момент смерті   інваліда позивач не був зареєстрований замісцем  реєстрації інваліда, як тоговимагаєвказанаПостанова КМУ, у той час як  факт спільного проживання  з  інвалідом  взагалі не мав значення для вирішення спору.

Отже законні підстави для задоволення позову усуду першої інстанції  відсутні.

Постанова судуоскаржується позивачем до апеляційного суду.У подальшому  про справу забувають, а коли через майже рік вона повертається до  місцевого суду, головуючий дізнається, щойого рішення несподівано скасоване!)

Що  ж відбувається в суді апеляційної інстанції…

Після  відкриття  апеляційного провадження  позивач неодноразово звертається до апеляційногосуду з заявою про перенесення судового засідання,  оскільки  тоді  ж ( через півторамісяці  після прийняття постановиадміністративним судом)   нимподаний  цивільний позов  до місцевого загального  суду з метою встановлення юридичного факту постійногоспільного проживання з інвалідом. 

У заявах особа прямо зазначає про необхідністьотримання такого  судового рішення з метою подальшого вирішення адміністративноїсправи.

Тут слід пояснити, що   для розгляду апеляції  по адміністративній справі встановлення вказаного  юридичного факту в судовому порядку  окремим рішенням  суду  значення немало,  а  оцінка  законності  постанови адміністративного суду  ніяким чином не могла залежати від змісту  такого судового рішення.

Однак колегія суддів  замість того, щоб вмежах наданих їй повноважень вирішити вимоги апеляції по суті,    зупиняє провадження у справі  напідставі  п. 3 ч. 1 ст. 156 КАС України.Мотивує це тим, що оскільки на момент розгляду апеляційної скарги місцевим судом не прийняте рішення за заявою позивача  про встановлення факту спільного проживанняразом з інвалідом, вирішити вимоги апеляційної скарги  неможливо до вирішення  позовних вимог позивача  у цивільній справі.

Таким чином, передбачаючи ймовірність позитивного вирішення цивільної справи накористь позивача та посилання його у подальшому на таке судове рішення,  суд апеляційної інстанції  свідомо створює умови для подальшоговирішення апеляції  на користь позивача,скасування  законного рішення суду першоїінстанції,  порушує  принцип рівності учасників судового процесу,об’єктивності та неупередженості судового розгляду.

Далі, після вступу в законну силу рішенням по цивільній справі, якимвстановлений факт спільного проживання, апеляційне провадження булопоновлене,  постанова окружногоадміністративного  суду скасована, авимоги апелянта задоволені повністю.

Що ж встигла  зробити  колегія суддів у всього лише  одній окремо взятій адміністративній  справі? 

Вийшлаза межі наданих повноважень тапоклала  в основувисновків обставини, які не мали значення для правильного вирішення справи. 

Оцінила постанову окружного суду  з точки зорунаявності  нового судового рішення уцивільній справі, при тому що провадження у цій справі було відкрите набагато пізніше після вирішення адміністративної справи.   Крім того,  в розумінні КАС України  це рішення повинне  було вважатись неналежним  та недопустимим   доказом (стаття 70 КАС) по адміністративній справі.

Зазначила про те, що судом першої інстанції не були взяті до уваги ці обставини(!), хоча місцевий адміністративний суд  дослідив та надав критичну оцінку  доводам щодо факту спільного проживання. 

Навела  у рішенні недостовірнуінформацію, яка прямо суперечила письмовим доказам. 

Вирішила, що поняття «реєстрації» слід тлумачити «черезпризму спільного проживання»,  прийшовшидо висновку про те, що спільне проживання за місцем реєстрації інвалідафактично  є тотожним поняттю самоїреєстрації. Зазначене прямо суперечить чиннимнормативним актам, оскільки особа може мати декілька місць проживання, у тойчас як місце реєстрації у неї може бути лише одне. Крім того, не наведено будь-якого посилання на джерело такої правової позиції. 

Резюмуючи усі свої фантазії, апеляційний суд прийшов довисновку про те, що місцевим судом  булопорушено норми матеріального права, а також враховано не всі встановлені усправі обставини, що призвело до неправильного вирішення справи,  одночасно   взагалі не говорячи про те,  які саме норми матеріального права булопорушено та у чому полягає їх порушення. 

Однак  в результаті   цього  постанова суду апеляційноїінстанції законна і обґрунтована, підлягає обов’язковому виконанню і  це навіть ніким  не обговорюється)

Ось така «корпоративна солідарність».
І як можна зрозуміти, питання не у тому, що апеляціявиправила  прикру  помилку «несправедливого» місцевогосуду.  І не у тому, що апеляція «прикрила»місцевий суд,  порушивши при цьому правалюдини чи будь-якої іншої особи. 

А у тому, що деякі представники судової влади дійснопочуваються безнаказано та вважають, що можна виробляти із нормами Закону  а також  безправними колегами все, що завгодно і не нести за це ніякої відповідальності.

На жаль, нормами законодавства не передбаченаможливість та процедура оскарження рішень вищестоящих судових органів   саме  суддями першої інстанції. І це дуже погано, тому що суддя  фактично жодним чином не захищений від такогоось свавілля та  маніпулювання поняттямита доказами, коли його роблять «дурним» тому, що він у подальшому ніяк не зможе відреагувати на подібні факти тазахистити себе.

В свою чергу, сторони по справі також не завжди оскаржують такі рішення узв’язку з різними обставинами,  середяких відсутність коштів на сплату судового збору, втрата інтересу до справи абонадії на отримання законного судового рішення.

Виникає запитання:  щоробити суддям, які потрапляють в такі ситуації? Реагувати на це чи мовчати?Писати скарги до   ВККС чи листи  напряму активістам та політикам? 

Чомусь у суддівському середовищі ніби-то і не прийнято піднімати такі теми. Скасували - ну і скасували, одним більше, одним менше, це проблеми низових судів. Але, даруйте,  якщо  рішення скасовується  навіть не через помилку  у праворозумінні  чи оцінці доказів, а просто так,  відверто свавільно, тому що за це нічого не буде, то де насправді  у нас Закон і яка його роль?

П.С. Поки готувався цей матеріал, автору стало відомо про ще одне майжеаналогічне рішення  апеляційного  суду, з сумнівним зупиненням апеляційногопровадження та подальшим скасуванням постанови на підставі   обставин, які за своєю суттю можутьрозцінюватись  лише  як нововиявлені, а тому передбачають зовсім інший порядок дослідження іінші наслідки...

Зважаючи наподібні історії, приходиш до висновку, що окремі  закиди про те, що судову систему потрібно негайно очищувати, мають під собоювагомі підстави. Це погляд зсередини тієї самої системи..об’єктивно. Один маленький приклад.

UPD.  І наостанок. Багато хто з читачів, хто не вдаватиметься занадто глибоко у деталі цієї ситуації, може сказати, що  апеляційний суд навіть незважаючи на Закон, зробив гарну справу - поновив  певне ніби-то порушене право родича інваліда. Тобто вчинив "справедливо".

Але це не так. У зв'язку з цим просто нагадаю, що метою Порядку № 999  і його норм в першу чергу є не захист майнових прав спадкоємців інвалідів, а прав саме інвалідів. Отже, зобов'язавши вчинити дії щодо відчуження  машини на користь родича інваліда, апеляційний суд таким чином позбавив права на цей автомобіль іншого інваліда, який стояв у черзі на його отримання. Ніхто про це не подумав?

Якщо і по Закону і по справедливості, то потрібно було повернути автомобіль органу соцзахисту, який би у подальшому віддав його іншій людині з особливими потребами.

У цій же ситуації  спадкоємець мав можливість законно отримати право на машину, для цього і  існує встановлена Порядком процедура. Однак вийшло інакше, і  нажаль руками суду автомобіль переданий особі, яка не мала на це права.  Звичайно, що перейматись таким судовим рішенням має також і відповідач, і  коли в такій справі не  подається касаційна скарга,  це також про щось говорить...))