Екологічність –тенденція, що впевнено простує світом: дизайнери створюють одяг з натуральнихтканин, кращі ресторани пропонують гостям органічні страви, а архітекторипрацюють над еко-проектами майбутнього. Водночас все більше глобальних подій –музичних, гастрономічних і навіть кінофестивалів – вибирають еко-орієнтацію,пропонуючи своїй публіці проводити час не тільки весело, але й корисно. Що нацьому терені маємо ми, українці?
На жаль, нашакраїна за світовими тенденціями не встигає. І справа не в тому, що ми знайшлиякийсь ефемерний власний шлях. Просто зонакомфорту звичайного українця обмежується межами його власного дому, і цефакт. І якщо на вирішення критичних політичних питань об’єднуючого потенціалувистачає (досвід наших революцій промовисто свідчить про це), то екологічніпроблеми не знаходять відгуку в суспільстві – не в останню чергу через низькийрівень економічного розвитку.
Проявляється це вкожному з нас – від найвищого чиновника і до простого українця. Тому Україні щедалеко до втілення таких загальнодержавних програм, які ефективновпроваджуються в ЄС. Згадані ініціативи спрямовані на подолання енергетичної, апередусім вуглеводневої залежності. Так, на Лісабонському саміті у 2007р.Європа прийняла рішення про поступову відмову від вуглеводневої енергетикивзагалі. До2020р. ЄС планує довести долю відновлюваних джерел енергії до 20% (з 7%нині – щоправда, за даними 2007р.), а до 2050р. – зменшити частку вуглеводнівдо менше ніж 50% енергії.
Отже, поки Європазачинає третю глобальну науково-технічну революцію, ми заледве замислюємося провстановлення окремої сонячної батареї чи вітряка. Воно й зрозуміло: у країні,де для більшості придбання енергозберігаючої лампочки викликає труднощі,говорити про сучасні екологічні технології, мабуть, зарано… Зате любов до використання позашляховиків у міськихумовах – це, звісно, «своє, рідне».
Держава так само,як багато десятиліть тому, намагається відродити важку промисловість, що єскладовою звичної для нас радянської моделі економічного розвитку. Ця ж модельбазується на ідеї невичерпності ресурсів і необмеженості впливу людини наприроду. Говорити ж про так званий «зелений ріст» (green growth), проголошенийсвого часу південнокорейським президентом Лі Мьон Баком, у нас просто смішно –при чому не тільки у владних колах, які про цей курс нічого не знають, але й умасштабах усієї країни загалом, більшість населення якої ставить на чільнемісце зовсім інші питання.
До чого це призведе– відповідь очевидна. Далі «радянських досягнень» ми не підемо. Бо саме рівеньекології та підхід до навколишнього середовища є індикаторами рівня ростуекономіки та побутової культури.
На жаль, недбалеставлення до природи та її ресурсів є характеристикою не лише нашої економікичи якихось загальнодержавних показників. Носієм цього «вірусу», що знищує насчерез руйнування навколишнього середовища, є майже кожен українець.
Такий стан справнеприпустимий. Потрібні зміни.
Певним кроком вцьому напрямі є нові тарифи на комунальні послуги. Звісно, вони станутьнепосильним ярмом для багатьох українців. Проте з іншої, екологічної точкизору, такі зміни матимуть свій ненульовий ефект, бо висока вартість комунальнихпослуг завжди веде до більшої заощадливості громадян. Так, поки українці,незважаючи на свій економічний рівень, нехтували економією, «багаті європейці»були дуже обережними. За кордоном досі не гидують навіть мити посуд у тазку, аутеплювати під’їзди та ставити сонячні батареї – і поготів. Зуби там чистять,набираючи воду в склянку. А в Японії навіть створили спеціальні зливні бачки,що працюють на воді, використаній після вмивання (рідина потрапляє туди простоз раковини).
А от українців сумнозвісна радянська системаспоживання поколіннями привчала до необдуманого користування комунальнимиблагами – можливо, намагаючись цим виправдати глобальні дефіцити інших благ,можливо, ще для чогось. У будь-якому разі коли людина неадекватно дешевоотримує що-небудь, вона не замислюється над тим, скільки це «дешево» коштуєнасправді.
Ця традиція, що допевного часу підтримувалася і в сучасній Україні, не могла призвести дояких-небудь позитивних результатів, тим більше в екологічній царині. Дляпорівняння: якщо житель Антверпена щодня споживає 85 літрів води, Амстердама –100 літрів, спекотної Барселони – 106, то пересічний киянин – 450 літрів,уявіть собі! Чи зумовлений такий об’єм споживання якимись об’єктивнимичинниками? Аж ніяк – для надміру немає ні необхідності, ні купівельноїспроможності. Все це – «плоди» цілеспрямованої політики, що протягом десятилітьмонтувалася в свідомість українців.
За класичнимвизначенням австро-американського економіста та соціолога Йозефа Шумпетера,шлях до інновацій завжди лежить через катастрофу. Що ж – можливо, саме новацінова політика стосовно комунальних послуг стане таким деструктивнимелементом.
Принаймніговорити про високу зацікавленість в екологічних проблемах з боку самогонаселення не доводиться. Добровільна участь наших громадян в екологічнихзаходах – це, на жаль, скоріше ідея для нового фантастичного блокбастеру, аніжреальний стан речей. Тому набагато більше надій покладається на ті одиницісправжніх еко-активістів, що здатні власним прикладом створити ажіотаж тапривернути увагу до важливих проблем навколишнього середовища. Пропагандаекологічно свідомого способу життя, екологічна реклама, аж до поширеннякреативних «повісток на суботник» – всеце виглядає найбільш дієвими засобами в нашій боротьбі з власною байдужістю тазвичками заради спільного зеленого майбутнього. Цивілізований світ давнозрозумів необхідність повернення до природи, і наше завдання – не залишатисьосторонь, занурившись по вуха у вирішення особистих, «більш важливих» проблем.
Якцього досягнути? Лише одним шляхом – власною участю. Тільки коли в країні будекритична маса небайдужих громадян, ми зможемо розраховувати не просто на успіх,але на справжнє «екологічне диво». Тільки коли якомога більше українцівдолучаться до «очищення карми» і хоча б один раз власноруч приберуть сміття,яке вже стало повноправним членом нашого довкілля, тоді можна очікувати назміни.
Якщовлада не проявляє зацікавленості в даному напрямку, справу в руки мають взятигромадські екологічні організації. Екологічний спосіб життя у всіх його проявах– як економія природних ресурсів, як турбота про життєвий простір, що необмежується домом, та хоча б у вигляді викинутого в смітник папірця – має статискладовою частиною нової свідомості українця, готового турбуватись про те, щобпередати рідну землю своїм дітям та внукам у придатному для життя вигляді. Іякщо ні самі громадяни, ні держава з цим завданням впоратися не можуть, йоготреба доручити тим, хто дійсно спроможний і готовий це зробити. Треба усімаможливими засобами розширити зону комфорту українців, змусити їх самих брати насебе відповідальність за дім, двір, вулицю, місто, державу.
Лише власніпереконання в майбутньому спонукатимуть громадян не смітити та з огидоюдивитись на стихійні звалища. Бо поки відповідальність за навколишнє середовищене стане складовою українського менталітету, всі екологічні розмови й надалібудуть вестися у звичних для нас темно-сірих тонах.