За роки російсько-української війни Україна накопичила чималий досвід в питаннях припинення вогню та розведенні військ вздовж лінії фронту.

Які механізми контролю застосовуються?

Україною та Росією, свого часу, було створено СЦКК – Спільний Центр Координації та Контролю. До складу СЦКК входили офіцери як Збройних Сил України, так і МО РФ. Завданням Центру було контролювати дотримання сторонами умов припинення вогню.

На практиці, коефіцієнт корисної дії цієї структури дорівнював «0». Кожна сторона намагалась відстоювати свою точку зору, своє бачення, свою оцінку ситуації. 99% випадків порушення викликали суперечки. Окрім того, воїни ЗСУ постійно скаржились на те, що після візиту в підрозділи російських наглядачів, ворог завдавав ударів по цих місцях. Панувала точка зору, що росіяни «зливають інформацію» ворогу.

Другою структурою, яка намагалась моніторити стан дотримання режиму тиші обома сторонами була місія ОБСЄ. Коефіцієнт корисної дії цієї структури теж дорівнював «0». По-перше, Статутом цієї організації її співробітникам було заборонено піддавати ризику своє дорогоцінне життя. Тому спостерігачі 99% часу проводили в тилу. Окрім того, вони не мали реальних механізмів фіксації порушень. Здебільшого вони фіксували, що, наприклад, «в селі «Х» по вулиці «А» будинок номер 4 зазнав ушкоджень через мінометний обстріл». Вони не мали фізичної можливості достеменно вказати, що цей обстріл було здійснено російськими проксі, навіть в тих рідкісних випадках, коли вдавалось їх переконати, що обстріл здійснено з протилежної сторони. Об’єктивно вони лише фіксували сам факт обстрілу, який вівся з напрямку населеного пункту «В», який перебуває під контролем НЗФ. Росіяни ж, в свою чергу, стверджували, що це навмисно зробила українська ДРГ, яка зайшла на протилежну сторону, здійснила обстріл і повернулась. І, хоч всі розуміли, що це маячня, довести протилежне можливості не було.

Крім того, виникає питання: а яка відповідальність лежить на порушниках режиму тиші? Жодної. Виключно «політична».

Миротворці

Зараз європейцями активно просувається ідея створення підрозділів миротворців з-поміж військовослужбовців різних країн Європи. Наші громадяни (в більшості) вважають, що ці миротворці мають стати вздовж лінії фронту між воюючими сторонами.

Насправді ж все не так.

Європейські миротворці сили планується застосовувати для охорони стратегічних об’єктів, об’єктів інфраструктури та окремих населених пунктів … тилу, а не на передовій.

Днями Президент Франції заявив, що рішення про застосування миротворців – внутрішня справа України і РФ в цьому питанні «не має права голосу». Хороша заява. Рішуча, потужна, незламна. Проте, Путін неодноразово заявляв, зо РФ виступає категорично проти присутності на території України військовослужбовців європейських країн. Тож, він, хоч і не матиме «права голосу», просто відмовиться від укладання угоди про припинення вогню. А, якщо такої угоди не буде, то ніякі миротворці і не з’являться на території України.

Здавалося б, рішення лежить в політичній площині – якщо така угода буде підписана, то політичне керівництво знайде механізми її реалізації.

Але, Путін неодноразово заявляв, що він проти припинення вогню. Він – за «сталий мир».

Що ж означає цей «сталий мир», до якого готовий Кремль?

Російські вимоги добре знані і неодноразово озвучувались Кремлем:

  • Внесення змін до Конституції України щодо членства в НАТ
  • Скорочення чисельності ЗСУ
  • Визнання Києвом чотирьох областей та Криму територією РФ
  • Виведення Збройних Сил з тих територій чотирьох областей
  • Надання російській мові статусу «другої держаної»
  • Повернення впливу РПЦ.

Це ще далеко не всі бажання Москви! І, я переконаний, що, під час можливих переговорів, кількість цих бажань буде лише збільшуватись.