Відмова в правосудді: формалізм проти права
Кримінальний процесуальний кодекс України, як будь-який «молодий» акт законодавства, сповнений білих плям та неузгодженостей. Одним з яскравих прикладів цього є його положення щодо можливості оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчого або прокурора.
Стаття 303 Кримінального процесуального кодексу України надає можливість такого оскарження як на стадії досудового розслідування, так і в суді. Частиною першою вказаної норми визначений вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування.
Скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу (частина 2 статті 303 Кримінального процесуального кодексу України).
Якщо з розглядом скарг на стадії досудового слідства все більш-менш зрозуміло, то їх розгляд під час підготовчого судового засідання може бути проблематичним. Справа в тому, що нормами статей 314-316 Кримінального процесуального кодексу України порядок розгляду таких скарг не врегульований. Тому, не бажаючи розглядати такі скарги, суди відмовляють в їх задоволенні з формальних підстав. Наведу уривок з ухвали суду по справі, де приймаю участь:
«Частина 1 статті 303 КПК України наводить перелік випадків і суб’єктів оскарження рішень, дій чи бездіяльності сторони обвинувачення при досудовому розслідуванні.
Частина 2 статті 303 КПК України не конкретизує види інших рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскаржені, а також суб’єкти оскарження.
З огляду на те, що в статтях 314-316 цього кодексу не передбачено особливого порядку розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора у підготовчому провадженні такий розгляд має відбуватися за загальними правилами, визначеними цими статтями.
Частиною 3 статті 303 КПК України встановлено, що під час підготовчого судового засідання можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, передбачені пунктами 5 та 6 частини 1 цієї статті.
Положення наведених правових норм означають, що лише рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим та їхні рішення, дії чи бездіяльність при застосуванні заходів безпеки є винятком та можуть бути оскаржені як на стадії досудового розслідування, так і під час підготовчого судового засідання».
Досить аргументовано, чи не так? Та й подібних рішень ви можете знайти в реєстрі досить багато. Але всі ці аргументи розсипаються, якщо провести трохи глибший аналіз.
Стаття 303 Кримінального процесуального кодексу України не обмежує коло рішень, дій та бездіяльності слідчого та прокурора, що можуть бути оскаржені. Приписи частини першої вказаної статті лише визначають, які саме рішення, дії та бездіяльність можуть бути оскаржені на досудовому провадженні.
Частина 2 статті 303 Кримінального процесуального кодексу України не конкретизує види інших рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскаржені, а також суб’єкти оскарження. Однак, вона не звужує, як коло рішень, дій та бездіяльності, що можуть бути оскаржені, так і коло суб’єктів оскарження. Натомість вказана норма закріплює можливість розгляду скарг на інші, тобто не передбачені частиною першою цієї статті, рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора.
Відповідно до приписів частини 3 статті 303 Кримінального процесуального кодексу України під час підготовчого судового засідання дійсно можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, передбаченіпунктами 5 та 6 частини першої цієї статті. Але це не означає встановлення вичерпного переліку рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути. Вона є лише додатковою гарантією для осіб, що потерпіли від кримінального правопорушення або осіб, що потребують вжиття заходів безпеки, так як надає особам право подати відповідні скарги як під час досудового розслідування, так і під час підготовчого судового засідання.
Статті 314-316 Кримінального процесуального кодексу України не передбачають особливого порядку розгляду скарг у підготовчому провадженні. Однак, це не означає, що вони не розглядаються під час підготовчого судового засідання. І в подібних випадках суд має не зосереджувати свою увагу виключно на нормах Кримінального процесуального кодексу України, а керуватись вимогами Конституції та інших актів законодавства.
Так, відповідно до приписів статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною 2 статті 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на суд покладено обов’язок створити такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов’язків, визначених процесуальним законом.
Варто звернути увагу і на практику Європейського суду з прав людини.
«Право на суд» в області кримінального судочинства є не більш абсолютним, ніж в цивільно-правових справах. До нього застосовуються певні обмеження (пункт 49 рішення у справі Девір проти Бельгії, 27 лютого 1980 року). Тим не менш такі обмеження не повинні обмежувати здійснення права до такої міри, при якій викривляється сама суть цього права. Вони повинні переслідувати законну ціль, крім того, має бути встановлена обґрунтована співрозмірність застосованих засобів необхідній меті (пункт 37 рішення в справі Герен проти Франції,від 29 липня 1998 року).
Однак, хоча право на подачу скарги, звісно, може бути зумовлене законодавчими вимогами, при застосуванні процесуальних норм суди повинні уникати зайвого формалізму, який порушив би неупередженість судочинства (пункт 29 рішення Валчлі проти Франції, 26 липня 2007 року).
Відсутність встановлених в законодавстві правил кримінального судочинства може порушувати принцип рівноправності сторін, так як їх ціль – захистити обвинуваченого від перевищення повноважень органами влади, і тому саме аспект захисту частіше всього страждає від відсутності або невизначеності таких правил (пункт 102 рішення в справі Коем та інші проти Бельгії, 22 червня 2000 року).
Ховаючись за формалізмом та уникаючи розгляду таких скарг, суди de facto відмовляють в правосудді. І якщо суд вже на стадії підготовки до розгляду кримінального провадження позбавляє одну з сторін можливості реалізувати своє право, то чи можна вважати його справедливим та неупередженим?
