Всім відомо, що Україна наразі не може вважатись державою, у якій у повному обсязі гарантуються права і свободи людини, передбачені як національним законодавством, так і «Конвенцією про про захист прав людини і основоположних свобод», яка була ратифікована з боку нашої держави ще у далекому 1997 р. Зокрема, однією з найболючіших проблем вітчизняного правозастосування є численні випадки незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Слід зазначити, що національне законодавство передбачає певний юридичний захист цієї категорії особ, що потерпіли від свавілля з боку держави. Зокрема, згідно положень Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»  (надалі за текстом – Закон), особам, які були без законних підстав притягнуті до кримінальної відповідальності, та зазнали обмежень свої прав і свобод, надається право вимагати відшкодування завданих матеріальних, моральних, та репутаційних збитків.  Згідно ч.2 ст.1 Закону, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

Водночас, згідно ст.2 Закону, право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках (зокрема) постановлення виправдувального вироку суду, або закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Таким чином, законодавство пов`язує право особи на відшкодування шкоди  виключно з фактом повної реабілітації цієї особи.

Але у практиці правозастосування існують непоодинокі випадки, коли одну і ту ж особу було притягнуто до кримінальної відповідальності за декількома статтями Кримінального Кодексу, та/або за декількома епізодами обвинувачення, або особа була обвинуваченим у декількох кримінальних провадженнях, що розглядались окремо, і відносно цієї особи одночасно існує декілька процесуальних рішень (постанов слідчого, прокурора, вироків або ухвал суду), частина з яких за змістом є реабілітуючими, а частина – ні.

Відключити

Виникає питання: чи має особа право на відшкодування шкоди за тими епізодами (провадженнями), у яких її повністю реабілітовано, якщо за іншими провадженнями існує обвинувальний вирок, або ухвала про звільнення від кримінальної відповідальності?

Прямої відповіді на це питання як у Законі, так і в інших нормативно-правових актах не існує. Зазначене у Законі поняття «постановлення виправдувального вироку суду, або закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати» є незрозумілим в аспекті: а наскільки воно стосується окремих епізодів, якщо провадження було об`єднаним із декількох, і по ньому існує один вирок (постанова), у якому наведені різні підстави завершення справи за окремими епізодами? А як належить тлумачити цю норму, якщо із об`єднаного провадження було виділене інше провадження, і по ньому прийняте окреме процесуальне рішення?

Судова практика касаційної інстанції з цих питань є неоднозначною.

В більшості випадків суди вважають, що поняття «повна реабілітація» повинна стосуватись всіх епізодів, які розслідувались стосовно особи у певний проміжок часу, за який особа вимагає відшкодування шкоди (наприклад, ухвали ВССУ від 29.02.2012 р. у справі № 6-34493св11, від 10.09.2012 р. у справі № 6-29628св12, від 14.09.2012 р. у справі № 6-27679св12,  від 30.11.2013 р. у справі  № 6-28528св13). Але є і альтернативна думка: зокрема, згідно ухвали ВССУ від 29.10.2012 р. у справі № 6-35356св12, позивач був повністю реабілітований за злочини, передбачені п. п. "а", "е" ст. 93 КК України  1960 року, ч. 3 ст. 187 КК України та позивач був звільнений з-під варти 19 серпня 2006 року після 2 218 днів ув'язнення, перебуваючи під вартою в слідчому ізоляторі та відбуваючи покарання у виправній колонії, тобто більше 6 років, хоча згідно з ухвалою Верховного Суду України від 16 лютого 2006 року позивач вважається засудженим лише до 3 років позбавлення волі за ч. 1 ст. 122 КК України, що є максимальною санкцією цієї статті. З огляду на це, ВССУ залишив у силі судове рішення, яким позивачу була присуджена компенсація за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності.

Після початку роботи нового Верховного Суду, і нового персонального складу судових палат ми всі стали очевидцями докорінної зміни правових позицій у багатьох категорій справ. Але це чомусь не вплинуло на підходи КЦС до обговорюваної проблеми, яка так і є невирішеною остаточно. Зокрема, Верховний Суд у більшості випадків вважає, що повна реабілітація повинна бути у всіх кримінальних провадженнях (епізодах), про що свідчить, наприклад, постанова ВС від  6.03.2019 р. у справі № 161/10842/15-ц, але водночас постанова ВС від 29.01.2020 р. у справі № 757/1613/17-ц стверджує, що у ході розслідування кримінальної справи (провадження) з неї виділено епізоди за обвинуваченням позивача у вчиненні злочинів, провадження щодо яких було закрито за реабілітуючими підставами, і тому ВС вважає за можливе присудження позивачу відшкодування.

Відключити

Які ж повинні бути висновки з цього?

На мою думку, якщо відійти від так званого правового пуризму, і застосовувати досить неоднозначну норму цього Закону з огляду на необхідність захисту загальних прав людини на свободу, особисту недоторканість, та презумпцію невинуватості, то повинно вважатись правильним, що право на компенсацію за незаконне кримінальне переслідування з боку держави стосується кожного конкретного епізоду безпідставного звинувачення. І не повинно мати значення, яким чином були об`єднані кримінальні провадження, і яким чином вони розглядались – важливо, яке саме процесуальне рішення було прийняте за результатами розгляду кожного окремого епізоду. Інший підхід означає дисбаланс прав і обов`язків особи і держави на користь останньої – тому що держава не буде нести жодної відповідальності, наприклад, за безпідставне звинувачення особи за декількома епізодами тяжких злочинів (що завдає суттєвих моральних страждань обвинуваченому, спричиняє тривале досудове та судове провадження, у частині випадків призводить до обмеження особистої свободи), прикривши наслідки такої безвідповідальної поведінки дійсно доведеним епізодом за нетяжким звинуваченням, за яким до того ж сплив строк давності притягнення до кримінальної відповідальності. 

Будемо сподіватись, що останнє слово з цих питань скаже Велика Палата Верховного Суду.