Юридична відповідальність лікаря за завдану шкоду
Системамедичної допомоги в нашій державі, як відомо, далека від досконалості. Томуперіодично виникають випадки, коли внаслідок неналежного лікування станпацієнта погіршується, або ж людина помирає. Можна зрозуміти бажання пацієнта(або його близьких) в подібних випадках вимагати покарання недбалих медичнихпрацівників, а також стягнення грошової компенсації за причинену шкоду. Але єнизка проблем, з якими майже гарантовано стикається зацікавлена особа, щовимагає поновлення своїх прав.
Згідно ст.19 Конституції України, правовийпорядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бутипримушений робити те, що не передбачено законодавством. Таким чином, обов'язкимедичного працівника повинні бути чітко визначені діючим законодавством, абудь-яка відповідальність може бути застосована тільки за невиконання(неналежне виконання) лише таких обов'язків. Саме недостатнє розуміння цих положень і призводить до дещозавищених вимог до лікарів, та невиправданих очікувань пацієнтів, щодоперспектив притягнення до відповідальності певних осіб за неналежне наданнямедичної допомоги.
Базовим нормативним актом у медичнійгалузі є Закон України «Основи законодавства Українипро охорону здоров'я» (надалі – Закон). Які ж головні вимоги висуває Закон до професійноїдіяльності медичних працівників?
Згідно ст..34 Закону, лікуючий лікар - лікар закладу охорони здоров'яабо лікар, який провадить господарську діяльність з медичної практики як фізична особа -підприємець і який надає медичну допомогу пацієнту в період його обстеження талікування. Обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження та лікування пацієнта. Згідно ст..14-1 Закону, системустандартів у сфері охорони здоров'я складають державні соціальні нормативи та галузеві стандарти. Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров'я встановлюються відповідно до Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії". Галузевими стандартами у сфері охорониздоров'я є: стандартмедичної допомоги (медичний стандарт) - сукупність норм, правил і нормативів, а також показники (індикатори) якості наданнямедичної допомоги відповідного виду, якірозробляються з урахуванням сучасногорівня розвитку медичної науки і практики; клінічний протокол - уніфікований документ, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів надання медичної допомоги та їх послідовність; табель матеріально-технічного оснащення - документ, що визначає мінімальний перелікобладнання, устаткування та засобів, необхідних для оснащення конкретного типу закладу охорони здоров'я, його підрозділу, а також для забезпеченнядіяльності фізичних осіб - підприємців, що провадять господарську діяльність з медичної практики за певноюспеціальністю (спеціальностями); лікарський формуляр - перелік зареєстрованих в Україні лікарських засобів, щовключає ліки з доведеною ефективністю,допустимим рівнем безпеки, використання яких є економічно прийнятним. Галузеві стандарти у сферіохорони здоров'я розробляються і затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Галузевими стандартами у сфері охорониздоров'я є також інші норми, правила та нормативи, передбачені законами, які регулюютьдіяльність у сфері охорони здоров'я. Додержання стандартів медичної допомоги (медичнихстандартів), клінічних протоколів,табелів матеріально-технічного оснащення є обов'язковим для всіх закладів охорони здоров'я, а також для фізичних осіб -підприємців, що провадять господарськудіяльність з медичної практики. Таким чином, медичнийпрацівник зобов'язаний дотримуватись лише тих засобів діагностики та лікування,які передбачені відповідними нормативними актами (галузевими стандартами). Простішекажучи, якщо відсутній стандарт з надання певного виду медичної допомоги – то івідсутній прямий обов'язок взагалі таку допомогу надавати, і тоді подальші діїстосовно пацієнта можуть здійснюватисьна власний розсуд та ризик лікаря, тому що: згідно ст.42 Закону, медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини) допускаєтьсялише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, а згідност..44 Закону, у медичній практиці застосовуються методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, дозволені до застосування центральним органомвиконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Але медицина,як відомо – наука неточна, тому законодавча регламентація медичної діяльності охоплюєдуже незначний перелік ситуацій, які входять до професійної компетенції лікаря,тобто величезна частина медичної діяльності взагалі ніяк не регламентованаюридично, що одночасно виключає обов'язок з надання медичної допомоги тапокладає на лікаря пряму відповідальність за будь-які негативні наслідки, якщо така допомога буденадана.
Що стосується саме відповідальності, то згідно ст..80 Закону, особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров'я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством. Розглянемо, які ж види юридичної відповідальності лікаря передбачені законо-давством. 1.Дисциплінарна відповідальність. Як відомо, загальною особливістювітчизняного законодавства про працю є досить поблажливе ставлення до несумлінного(або некваліфікованого) працівника, якого досить складно не те що звільнити, авзагалі покарати будь-яким чином. Тому якщо лікар не порушує внутрішнійтрудовий розпорядок лікувальногозакладу, то у випадку неналежної якості надання медичної допомоги звільнити зпосади такого «спеціаліста» майже неможливо. Звільнення ж з підстав,передбачених п.2 ст.40 КзПП, є ще більш складною проблемою. Невідповідністю працівника виконуваній роботізазвичай вважається нездатність цього працівника взагалі чи належним чиномвиконувати доручену роботу за браком у нього потрібних теоретичних знань іпрактичних навичок для виконання цієї роботи, або коли через певні життєвіобставини виникають перешкоди для виконання цієї роботи. Але як встановитивідсутність у лікаря «потрібних теоретичних знань і практичних навичок», щоб це було бездоганним з точки зору права? Якідокази повинні обґрунтовувати таку позицію роботодавця, якщо працівникоскаржить звільнення в суді? Зазвичай сам роботодавець не має встановленихзаконом повноважень влаштовувати працівникам будь-які іспити на професійнупридатність – тобто наявність диплома державного зразка про отримання вищоїмедичної освіти презюмує відповідність працівника займаній посаді. Крім того, не може розглядатись як підстава для накладення дисциплінарногостягнення невиконання трудових обов'язків за відсутності належного медичногоустаткування, нормальних умов праці, належної кваліфікації медичного персоналу– а такі обставини є скоріше правилом, ніж виключенням у вітчизняній медицині.Якщо ж роботодавець виявить неякісне виконання роботи внаслідок несумлінностічи недбалості працівника, останнього не можна звільнити за пунктом 2 статті 40КЗпП. Висновок – недбалого лікарязвільнити за невідповідність займаній посаді практично неможливо. Щоправда,його можна дискваліфікувати – за підсумком переатестації, але це принципово невирішує питання, лише дещо зменшує заробітну плату.
2.Кримінальна відповідальність.
Згідно з частиною першою статті 2 Кримінального кодексу України (далі - ККУ), підставою кримінальної відповідальності євчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину,передбаченого цим Кодексом. Найбільш «універсальними» правопорушеннями, щостосуються медичних працівників, є ненадання без поважних причин допомогихворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленимиправилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може матитяжкі наслідки для хворого (ст.139 ККУ), та невиконання чи неналежне виконаннямедичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідокнедбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідкидля хворого (ст. 140ККУ), які за своїми ознаками є злочинами, вчиненими з необережності. Згідност..25 ККУ, необережність поділяється на злочиннусамовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності),але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливостінастання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була імогла їх передбачити. Таким чином, для притягнення особи (у даному випадку –медичного працівника) до кримінальної відповідальності за цими статтями ККУнеобхідно, щоб особа щонайменше або передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння,або ж повинна і могла їх передбачити. Але необхідною умовою для цього є належнаобізнаність особи в питаннях, які потрібно було вирішити при наданні медичноїдопомоги. Тому якщо підозрюваний під час розслідування кримінальногоправопорушення буде посилатись на те, що йому не був відомий відповіднийнормативний акт, що регламентує надання медичної допомоги, і таке твердження небуде спростовано іншими доказами – притягти до кримінальної відповідальностітаку особу буде неможливо.
3.Цивільно-правова відповідальність.
Згідно ст. 1166 ЦКУ майнова шкода,завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновимправам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної абоюридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Проте варто зазначити, що обов'язковою умовою відповідальності за заподіяння шкоди є причинний зв'язок між протиправноюповедінкою і заподіяною шкодою. Наприклад, якщо шкода не є наслідкомпротиправної поведінки заподіювача шкоди, а сталася з інших причин (черезнедотримання пацієнтом медичних рекомендацій чи внаслідок індивідуальних особливостей організму пацієнта), у заподіювача шкоди не виникатиме обов'язкувідшкодувати шкоду. Для настання цивільно-правової відповідальності за шкоду здоров'ю необхідно, щоб така шкода була спричинена з вини заподіювача шкоди. Вина медичнихпрацівників, як правило, виступає у формі необережності. За загальнимправилом цивільна відповідальність за завдану майнову чи моральну шкоду настаєза наявності чотирьох складових: неправомірності дій заподіювача шкоди,негативного наслідку таких дій (шкоди), причинного зв’язку між діямизаподіювача шкоди та завданою шкодою, а також вини особи, яка завдала шкоду. Дотого ж слід зазначити, що за правилами цивільного судочинства саме позивачповинен довести всі ці обставини. Тому в першу чергу необхідно буде довести неправомірністьдій медичного працівника, тобто пряме порушення ним вимог відповіднихнормативних актів, що регламентують надання медичної допомоги. З огляду на те, щоці питання нормативно врегульовані за досить обмеженим колом ситуацій, щозустрічаються в лікарській практиці – довести юридичні порушення в багатьохвипадках буде вкрай складно. Не менш складно інколи довести і наявність причинного зв’язку між діями заподіювачашкоди та завданою шкодою, тому що реакція організму людини на медичне втручанняне завжди є однозначною.
Хто ж повинен відшкодувати спричиненушкоду, якщо факт її спричинення все-таки буде доведений? Згідно ст.1172 ЦКУ юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків, тобто кошти на відшкодування шкоди будуть стягнуті з роботодавця(лікувальний заклад, або приватний підприємець – у випадку, якщо шкодуспричинив найманий працівник). Якщо ж шкода завдана особисто підприємцем, щомає ліцензію на здійснення медичної практики, то відповідні кошти будутьстягнуті безпосередньо з нього.
4.Адміністративна відповідальність.
Діючим законодавством майже не передбачений цей вид відповідальності длямедичних працівників – виключення є лише для недержавних лікувальних закладів,що можуть бути позбавлені ліцензії за певні правопорушення.
Які ж висновки можна зробити упідсумку?
По-перше, кримінальна відповідальність лікаря обмежується лише випадкамиявного нехтування професійними обов'язками - якправило, у формі прямого порушення відомчих нормативних актів, з якими лікар дотого ж був ознайомлений під розписку. В інших випадках склад злочину відсутній.
По-друге, стягнути з лікувального закладукошти на відшкодування шкоди можливо лише при доведеності вини саме медичногопрацівника. Лише сам факт погіршення стану (або навіть смерті) пацієнта під часлікування не є підставою для притягнення лікувального закладу доцивільно-правової відповідальності.
По-третє, позбавити некваліфікованого (а вбагатьох випадках – недбалого) лікаря права на професійну діяльність майженеможливо.
Що ж робити в таких випадках? На мійпогляд, необхідно вдосконалити процедуру допуску медичних працівників дозайняття професійною діяльністю – зокрема, встановити можливість позбавленнятакого права (на певний строк або пожиттєво), за аналогією позбавлення права накерування транспортним засобом. Також було б корисним запровадити обов'язкове страхуванняцивільної відповідальності медичних працівників. Але слід зазначити, щонасамперед потрібна докорінна реформа системи надання медичної допомоги, яка бліквідувала монополію держави та впровадила конкуренцію лікарів за прихильністьпацієнта, що призведе до кардинального зменшення кількості випадків недбалостів медицині.
