Особливості скасування арешту майна банкрута
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону України №4212-VI від 22.12.2011 скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається.
Більше того, в новій редакції Закону також передбачено, що наслідком визнання боржника банкрутом є скасування арешту, накладеного на майно боржника (п.8 ч. 1 ст. 38 Закону 2343-12 в редакції від 04.04.2018 р.).
06 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 925/1874/13 (ЄДРСРУ 73249439) підтвердив раніше висловлену Верховним судом України правову позицію стосовно … «виключної підсудності у господарських справах» спорів у межах провадження у справі про банкрутство.
Зокрема забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права Верховний Суд зазначив, що за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси в тому числі майна, яке безпідставно вибуло з права власності банкрута, для забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 3-304гс16.
Між тим, 24 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №910/10369/15 (ЄДРСРУ № 73871756) вказав, що арешт, накладений в межах кримінальної справи, є заходом забезпечення кримінального провадження, застосованим згідно з нормами Кримінального процесуального кодексу України і його скасування відбувається в порядку, визначеному статтею 174 Кримінального процесуального кодексу України, та не може здійснюватися судами господарської юрисдикції, що випливає також із положень статей 37, 41 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
З огляду на таке, Верховний Суд вважає, що при проведенні процедури продажу нерухомого майна у процедурі банкрутства за наявності діючого арешту такого майна, накладеного у кримінальному провадженні помилковим є висновок суду про можливість його скасування ухвалою господарського суду в ході провадження у справі про банкрутство.
Необхідно підкреслити, що про це раніше зазначав Вищий господарський суд України у постанові від 17.09.2015 р. у справі № 16/137б/83б/22б.
Так, згідно з ч.1 ст.170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існують достатні підстави вважати, що воно є предметом, засобом чи знаряддям вчинення злочину, доказом злочину, набуте злочинним шляхом, доходом від вчиненого злочину, отримане за рахунок доходів від вчиненого злочину або може бути конфісковане у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого чи юридичної особи, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру, або може підлягати спеціальній конфіскації щодо третіх осіб, юридичної особи або для забезпечення цивільного позову. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку. Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.
Відповідно до ч.2 ст.170 КПК України, метою арешту майна є забезпечення кримінального провадження, забезпечення цивільного позову у кримінальному провадженні, забезпечення конфіскації або спеціальної конфіскації. Арештованим може бути майно, яким володіє, користується чи розпоряджається підозрюваний, обвинувачений, засуджений, треті особи, юридична особа, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру за рішенням, ухвалою суду, слідчого судді.
Відповідно до ч.1 ст.174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
За логікою суду вбачається, що ліквідатор банкрута до повноважень якого відноситься обов'язок вживати заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, повинен відступити від концепції «концентрації всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю» та звернутися з клопотанням під час досудового розслідування - до слідчого судді, а під час судового провадження – до суду, що розглядає кримінальне провадження.
На мій особистий погляд, зазначена практика є хибною, оскільки господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
А п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України вказує, що господарські суди розглядають справи у справах про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником.
Отже, судова практика щодо розділення проваджень/повноважень є такою, що значно ускладнює процедуру банкрутства, а у сторін з’являється право маніпулювання та зловживання своїм процесуальним правом, оскільки реалізація майна боржника при наявному (чинному) арешті є апріорі нікчемною угодою з усіма відповідними наслідками.
