Спершу необхідновказати на сталу судову практику, яка передбачає що сам по собі факт порушеннякримінальної справи щодо посадових осіб контрагента позивача не може слугуватиналежним доказом фіктивності господарських операцій та не тягне за собоюправових наслідків для позивача, оскільки податкове законодавство не ставить узалежність право позивача від розрахунку з бюджетом третіх осіб (Постанова ВС від 20 лютого 2018 рокуу справі №826/6280/13-а, адміністративне провадження №К/9901/2848/18, ЄДРСРУ №72338874).
Окремим прикладом можна привести цитатуВС з постанови від 27 лютого 2018 року у справі №813/1974/17 , адміністративне провадження№К/9901/1391/17, ЄДРСРУ № 72486629: «Також колегія суддів зазначає, що судипопередніх інстанцій правомірно не взяли до уваги вирок … районного суду наякий контролюючий орган посилається, як на підставу нереальності господарськихправовідносин з ПП «Аква-Медікум», оскільки вказаним вироком гр. ОСОБА_4,визнано винуватим у вчинені злочину передбаченого за ч. 1 ст. 205 Кримінальногокодексу України (фіктивне підприємництво) відносно ТОВ « 100 років гарантії»,натомість оцінка діяльності гр. ОСОБА_4 як керівника ПП «Аква-Медікум» узгаданому вироку не надавалась».
Так, відповідно до ч.1 ст.18Кримінального кодексу України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, якавчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставатикримінальна відповідальність. Тобто, згідно норм Кримінального кодексу самефізична, а не юридична особа є суб'єктом злочину.
Обставини щодо діяння фізичної особи,встановлені під час розгляду кримінальної справи відносно цієї фізичної особи,не можна вважати обов'язковими при оцінці адміністративним судом правомірностіповедінки юридичної особи-контрагента, якщо йдеться про відповідальність запорушення податкового законодавства цією юридичною особою.
Отже, обставини, встановлені вирокомсуду у кримінальній справі відносно фізичної особи, не можуть бути покладені воснову судового рішення в адміністративному процесі без їх перевірки тапідтвердження належними та допустимим доказами.
Тобто преюдицію утворюють виключно лишеті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, щознайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, алетакі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися яквстановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.
Тобто, преюдиціальні факти слідвідрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. (Вищий господарський суд України від22 лютого 2017 року, справа № 927/788/16, ЄДРСРУ № 64949472).
Необхідно акцентувати увагу і наобов'язковість врахування правового висновку Верховного Суду України, якийміститься в Постанові від 03.03.2016 у справі №5-347кс15 (ст.458 КПК України), згідно із яким неприпустимим є встановлення преюдиціальних фактів щодо осіб, які не є учасникамиданого конкретного кримінального провадження. Як зазначає Верховний СудУкраїни, встановлення такої преюдиції, суперечить передбаченим статтею 7 КПКзагальним засадам кримінального провадження, зокрема верховенству права, законності,презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини.
Натомість міжнародні стандарти у галузісудочинства послідовно стверджують про неприпустимість нехтування презумпцієюневинуватості та правом на справедливий судовий розгляд.
Так, відповідно до ч.2 ст.6 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод, ч.2 ст.14 Міжнародного пактупро громадянські та політичні права, частини першої ст. 11 Загальної деклараціїправ людини кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення,вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
ВАЖЛИВО: Понад це відповідно до ст. 62 Конституції України ст. 6 Конвенції прозахист прав людини і основоположних свобод, ст. 7, ст.17 КПК України в Українідіє презумпція невинуватості. Згідно ч.2 ст. 61 Конституції України, юридичнавідповідальність особи має індивідуальний характер.
Таким чином, визнання особи винуватою увчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст.27, ч.1 ст. 205 КК України з огляду напрезумпцію невинуватості та індивідуальний характер юридичної відповідальностіне призведе автоматично до встановлення фактів незаконності формуванняподаткового кредиту з ПДВ та валових витрат з податку на прибуток підприємствконтрагентами.
При цьому, вказані доводи підтверджуютьсяусталеною практикою Європейського суду з прав людини: рішення Європейськогосуду з прав людини від 09.01.2007 (заява № 803/02) у справі «Інтерсплав проти України» ; рішення Європейського суду з правлюдини від 22.01.2009 (заява № 3991/03) «Справа БУЛВЕС проти Болгарії» ; рішення Європейського суду з правлюдини від 18.03.2010 року (заява № 6689/03) у справі «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії» .
Таким чином, якщо контрагент здійснювавфіктивну діяльність, то відповідальність за таке порушення має нести саме цепідприємство, а не позивач, оскільки останній не має відношення до незаконноїдіяльності останнього та не був обізнаний про її здійснення та не вчинявнезаконних дій щодо такої діяльності.
І на останок, у подібного роду спорах,а саме при дослідженні вироків по контрагентам, треба враховувати Постанову ВСвід 27 лютого 2018 року у справі №802/1853/16-а , адміністративне провадження№К/9901/4639/17, ЄДРСРУ № 72486810, яка чітко встановлює, що сам факт наявностівироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підставдля автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідокчого є нагальна необхідність перевіряти доведеність кожного податковогоправопорушення і здійснювати комплексне дослідження усіх складовихгосподарських операцій, з врахуванням обставин, встановлених у вироках, якінабрали законної сили.
Аналогічна позиція висловлена упостанові ВС від 7 лютого 2018 року у справі №813/1766/17 , адміністративне провадження№К/9901/3360/17, ЄДРСРУ № 72486685.