Згідно п. 4 постанови Пленуму від06.11.2009 р. N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ провизнання правочинів недійсними» Верховний Суд України вказав, щонікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом, тобто йогонедійсність встановлена законом (частина перша статті 219 ЦКУ , частина перша статті 220 ЦКУ- обов’язковість нотаріальногопосвідчення правочину, частина перша статті 224 ЦКУ – правочин бездозволу органу опіки, тощо) інший вид недійсності правочинів -оспорюваний (якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, алеодна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах,встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223,частина перша статті 225 ЦК тощо).
(!!!) Суд розглядає справи про застосування наслідків недійсностінікчемного правочину.
Більше того, якщо позивач посилається на нікчемність правочину дляобґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися навідсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводампозивача.
Між тим, вимогапро встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору (п.5 постанови Пленуму).
Так, 17.01.2018 р. та 24.01.2018 р.Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вконтексті справ № 2а-9880/12/1370 (ЄДРСРУ 71692581), № 2а-11097/12/2070 (ЄДРСРУ71834563), № 826/3446/13-а (ЄДРСРУ 71829617), №2а-11097/12/2070 (ЄДРСРУ 71829442), № 2а-6341/12/2070 (ЄДРСРУ71829249) нарешті вказав, що оцінюючи висновки податковогооргану про нікчемність правочинів, укладених позивачем з контрагентами,дійшли правильних висновків про те, що факт нікчемності правочинів або визнанняїх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам статей 203, 215, 228Цивільного кодексу України, має бути визнаний недійсним в судовомупорядку.
Частина 1 ст. 203 Цивільного кодексуУкраїни (далі - ЦК України) передбачає, що зміст правочину не може суперечитицьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам державиі суспільства, його моральним засадам.
Статтею 215 ЦК України встановлено,що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочинустороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюта шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсністьвстановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такогоправочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цимКодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсністьправочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або іншазаінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановленихзаконом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюванийправочин).
При цьому, правочином є дія особи,спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 2ст. 202 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК Україниправочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він бувспрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина,знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АвтономноїРеспубліки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Згідно з ч. 2 ст. 228 ЦК Україниправочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Частина третя цієї статті визначає,що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави ісуспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнанийнедійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, щозавідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу уобох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави зарішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконанняправочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохіддержави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодуванняодержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею заправочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою абоналежне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохіддержави.
ВАЖЛИВО: При вирішенні спору слід також враховувати, що виконаннячи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значеннялише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочинунедійсним.
Крім цього, у п. 18 постанови Пленумувід 06.11.2009 р. N 9 Верховний Суд України звернув увагу, що перелікправочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок,визначений ст. 228 ЦК України:1) правочини, спрямовані на порушенняконституційних прав і свобод людини і громадянина;2) правочини, спрямовані назнищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АвтономноїРеспубліки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Такими є правочини, що посягають насуспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини,спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватноївласності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконневолодіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українськогонароду - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливоюохороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 КонституціїУкраїни); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушуютьправовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного праватощо.
Усі інші правочини, спрямовані напорушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, неє такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічнийпорядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вироксуду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чинезаконного заволодіння ним тощо.
Між тим, відповідно до статті 19Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування,їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та успосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а згідно статті 20Податкового кодексу України «Права контролюючих органів» вбачається, щофіскальній службі відповідно до покладених на неї функцій та повноваженьне надано право щодо встановлення фіктивності діяльності суб'єктагосподарювання.
ВИСНОВОК: Згідно вищевказаного вбачається, що податковий орган ненаділений повноваженнями визнавати нікчемними правочини, що укладені суб'єктамигосподарювання, а вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду СУДОМ в разі наявностівідповідного спору.
Детальніше в матеріалі: «ВИЗНАННЯ ПОДАТКОВИМ ОРГАНОМ(!) НЕДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНУ: ЗАКОННОЧИ НІ?»