24.05.2017 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-640цс17 фактично підтвердив «революційний крок» стосовно дії у часіта просторі ухвали суду про забезпечення позову висловленій у Постанові ВСУ від25.05.2016 року по справі №6-605цс16 (№ вЄДРСРУ 57933051) та від 18.01.2017 р. у справі № 6-2552цс16 .
Статтею 124 Конституції України визначено принципобов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПКУкраїни поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову.
При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПКУкраїни забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи,якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконаннярішення суду.
Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, упровадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правовихінтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щобзабезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо вонобуде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційнимтруднощам у подальшому виконанні такого рішення.
ВАЖЛИВО: Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, судрозглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали прозабезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайнопісля її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку,встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвалипро забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшомурозгляду справи (стаття 153 ЦПК України).
Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересіввідповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації вмайбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діютьдо заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпеченняпозову (стаття 154 ЦПК України).
Увідповідності до ст.41 Конституції України коженмає право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатамисвоєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не можебути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності єнепорушним.
Ст. 1 Протоколу № 1 до ЄвропейськоїКонвенції з прав людини встановлено, що кожна фізичнаабо юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бутипозбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах,передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенціюпро захист прав людини і основоположних свобод від 04листопада 1950 року № ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейськогосуду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практикиЄвропейського суду з прав людини"). У відповідності доприписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розглядйого справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом,встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язківцивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи,визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засібюридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчиненеособами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним,як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани протиІрландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття"ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненнюпорушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеногоправа. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини усправі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів,які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з правлюдини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувалаправо на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Такимчином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту.Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, Держава Україна несе обов'язок передзацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав,зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права.Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним тазабезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішенняКонституційного Суду Українивід2 листопада 2004 року №15-рп/2004 у справі №1-33/2004 , дезазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення управотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом якосновним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальноїчастини рішеннявід 30 січня 2003 року №3-рп/2003у справі № 1-12/2003 наголошуєна тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воновідповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
ВИСНОВОК: Отже, той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження небули зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбаченеЗаконом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їхобтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність такихобмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомиммайном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо.