Диспозитивність інституту позовної давності у судових спорах
Позовна давність – це строк, у межах якого особа можезвернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу(ст. 256 ЦК України).
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня,коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або проособу, яка його порушила.
Формулювання загального правила щодо початку перебігупозовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особипро певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістюцієї особи знати про ці обставини (зазначенийвисновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня2014 р. у справі №6-152цс14).
(!!!) Сплив позовної давності, про застосування якоїзаявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четвертастатті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у трироки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановленаспеціальна позовна давність.
Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає,що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки(штрафу, пені).
Перебіг загальної і спеціальної позовної давностіпочинається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушеннясвого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦКУкраїни).
Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконанняперебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частинап’ята статті 261 ЦК України).
Для обчислення позовної давності застосовуються загальніположення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 – 255 ЦК України.
22.03.2017 р. розглядаючи справу № 6-3063цс16 Верховний Суд України підтвердив правовий висновок викладений у постановахвід 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року про те, що без заяви сторони у споріпозовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, аджеможливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про цезаяви сторони.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – цестрок, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свогоправа або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа можерозраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.
ВАЖЛИВО: Сплив позовної давності, про застосування якої заявленостороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267ЦК України).
Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено,що суд застосовує позовнудавність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судомрішення.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України,положення якої сформульоване із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки»,«виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, якийби встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підставистверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно доякого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності.
Тобто цією нормою встановлено суб’єктивні межі застосуванняпозовної давності, а саме передбачено випадки, до яких позовна давність незастосовується судом у зв’язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.
ВАЖЛИВО: Таким чином, положенняпро позовну давність є диспозитивними, а неімперативними в застосуванні.
Отже, без заяви сторони у спорі позовна давністьзастосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосуванняпозовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони,зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.
Тому суд за власною ініціативою не має права застосуватипозовну давність.
Також необхідно вказати, що відповідно до Правовоїпозиції Верховного суду України у справі № 6-116цс13 початок перебігу позовної давностіспівпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.
Підсумовуючи зазначене вбачається:
1. положення про позовну давність єдиспозитивними, а не імперативними в застосуванні, тобто підлягають заявленню всуді (бажано письмово);
2. позовна давність застосовуєтьсявиключно до ухвалення рішення судом першої інстанції;
3. суд за власною ініціативою не маєправо застосовувати позовну давність.
