Відповідно до статті 13 Конвенції прозахист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції,було порушено, має право на ефективний засіб юридичногозахисту в національному органі, навіть якщо таке порушення буловчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже,обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність зточки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод.
Упункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahalv. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з правлюдини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективніправові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією,незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншоїкраїни.
ВАЖЛИВО: Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такіміри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентномудержавному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції йнадавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції маютьдеяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьомувиконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставинвимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, щопередбачаються національним правом.
Стаття13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності«небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника заКонвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтеюповинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у томусенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органіввлади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з правлюдини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правогозахисту» у розумінністатті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержанняособою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньодо змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідаєрозглядуваній міжнародній нормі.
Яквбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень,прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, якіадміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободоюрозсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимихрішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Судне може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замістьрішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону,та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать докомпетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять замежі визначених йому повноважень законодавцем.
Згідноз пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженоїНаказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5, дискреційніповноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади тамісцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави абомісцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначитиповністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, абоможливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінськихрішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правовогоакта.
Такимчином, дискреція - це елемент управлінської діяльності.Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державноївлади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вонахарактеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дійсуб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не маєправа виходити за її межі.
ВАЖЛИВО: Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенціявладних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації зурахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають взастосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій іприйнятті рішень.
Дискреційні повноваження вбільш звуженому розумінні – це можливість діяти за власним розсудом, в межахзакону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (абодію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними) (Суддя Закурін М.К. "Дискреція – дія на власний розсуд. Поняття та прояв", 2009 р.)
Аналогічнаправова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 21.05.2013р. №21-87а13.
Згідноз частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особамає право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися доадміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністюсуб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Пунктом8 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено,що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої поданоадміністративний позов до адміністративного суду.
Відповіднодо частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади таоргани місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише напідставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією тазаконами України.
ВАЖЛИВО: Пунктом 2 частини 4 статті 105 Кодексу адміністративного судочинстваУкраїни передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги прозобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення абовчинити певні дії.
Відповіднодо пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства Україниу разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову прозобов'язання відповідача вчинити певні дії.
ВИСНОВОК № 1: Отже, суд наділений повноваженнями щодозобов'язання відповідача прийняти рішення, і це прямо вбачається з пункту 2частини 4 статті 105 та пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративногосудочинства.
ВИСНОВОК № 2: Отже, у разі відсутності у суб'єкта владнихповноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду привчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку фактупротиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийнятирішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційніповноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільшефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади (25.01.2017 р., Київськийадміністративний апеляційний суд, справа № 823/1809/16, ЄДРСРУ №64260825).
P.s. Більшетого, у своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права маєбути ефективним та таким, який виключає подальшіпротиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а увипадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала бнеобхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконаннярішення.
Такимчином, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту,слід зважати й на його ефективність з точки зору і статті 13 Конвенції прозахист прав людини і основоположних свобод.