07.12.2016 р. вирішуючи питання проусунення розбіжностей Судова палата у цивільних справах Верховного Суду Українирозглядаючи справу № 6-1111цс16 виходила з наступного.
Стаття 15 ЦК Українипередбачає право кожної особи на захистсвого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, атакож на захист свого інтересу, який не суперечить загальнимзасадам цивільного законодавства.
Отже, указана нормавстановлює об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чицивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільцяможливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Приоспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликанаповедінкою іншої особи.
Таким чином, порушення,невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особиза захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
ВАЖЛИВО: разом з тим особа, права якої порушені, можескористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивнихцивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходипримусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання)порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Загальний перелік такихспособів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.
Згідно з пунктом 1 частинидругої цієї статті одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів євизнання права, що рівною мірою означає як наявність права, так і йоговідсутність або й відсутність обов’язків.
Суд може захиститицивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором абозаконом (частина друга статті 16 ЦК України).
В свою чергу, вРішенні Конституційного суду України від 01.12.2004 р. по справі № 1-10/2004 розкривається поняття "охоронюванийзаконом інтерес", що вживається в частині першій статті 4Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України улогічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розумітияк прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо неопосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, щоє самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних іколективних потреб, які не суперечать Конституції і законамУкраїни, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Частиною четвертою статті55 Конституції України унормовано, що кожен має право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень іпротиправних посягань.
Таким чином, особа,законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту,який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатисяможливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не забороненозаконом.
Способи захисту цивільногоправа та інтересу зазначені в статті 16 Цивільного кодексу України. Заприписами цієї норми кожна особа має право звернутися до суду за захистом свогоособистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захистуцивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнанняправочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновленнястановища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку внатурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодуваннязбитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодуванняморальної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чибездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Кримабо органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
У розумінні наведенихприписів спосіб захиступовинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру йогопорушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
ВАЖЛИВО: Однак, надаючи правовуоцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на йогоефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод.
Абзацами 5, 6, та 7вступної частини Рекомендації Rec (2004) 6 Комітету міністрів Ради Європидержавам-членам "Щодо вдосконалення національних засобів правовогозахисту" ухваленої на 114-й сесії Комітету міністрів від 12 травня2004 р. передбачено, що, відповідно до вимог статті13 Конвенції, держави-члени зобов'язуютьсязабезпечити будь-якій особі, що звертається з оскарженнямпорушення її прав і свобод, викладених в Конвенції, ефективний засіб правового захисту в національному органі;крім обов'язку впровадити такі ефективнізасоби правового захисту у світлі прецедентної практики Європейського суду з прав людини , на держави покладається загальний обов'язок розв'язуватипроблеми, що лежать в основі виявлених порушень;саме держави-члени повинні забезпечитиефективність таких національних засобів як зправової, так і практичної точок зору, і щоб їх застосування могло привести до вирішення скарги по суті та належного відшкодуванняза будь-яке виявлене порушення.
Зокрема, у пункті 145рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаногоКоролівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантуєна національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, щопередбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені вправовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводитьсядо вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні,що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги напорушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хочадержави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чиномвони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Крім того, Суд указав нате, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватисявсією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щобнорми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставноїзаяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.
Зміст зобов'язань застаттею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим неменше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути"ефективним".
Отже, "ефективний засібправового захисту" у розумінні статті 13Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особоюбажаного результату.
Згідно зі статтею 17Закону України "Про виконання рішень та застосування практикиЄвропейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справКонвенцію та практику Суду як джерело права.
Більше того, згідноРекомендації Rec (2004) 6 - "орган", про який ідеться у статті 13 Конвенції, необов'язково має бути судовим, але якщо він не єтаким, то його повноваження і ті гарантії, які він надає, доцільно визначати з огляду на реальну ефективність засобу правовогозахисту, який він забезпечує; - "ефективність""засобу правового захисту" взначенні статті 13 не залежить від визначеності позитивного для заявника результату; проте вона містить певну мінімальну вимогу щодо швидкості розгляду (абз.5 та 6 розділу «Вступ», Рекомендації Rec (2004).
Окремої уваги заслуговуєАналіз Верховного суду України щодо практики застосування судами ст. 16 ЦКУкраїни і який свідчить, що ВСУ не може погодитися з практикою судів, яківідмовляють у позові у зв’язку з тим, що заявник (позивач), звертаючись досуду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захиступрава чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється.
У таких випадках слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначенихКонституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, ч. 2 ст. 16 ЦКУкраїни передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтересіншим способом, що встановлений договором або законом.
Законодавчі обмеженняматеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягаютьзастосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції Українита ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповіднодо яких кожнаособа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення КонституціїУкраїни та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 КонституціїУкраїни), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушенняцивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб,не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективнимзасобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеногоправа, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Саме такий концептуальнийпідхід до застосування судами положень ст. 16 ЦК знайшов своє втілення в постанові ВерховногоСуду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 та в постановіВерховного суду України від 12 червня 2013 року в справі № 6-32цс13 і які, в свою чергу, є обов’язковими для всіх органів ісудів з метою приведення судової практики до єдності.
Підставою недійсностіправочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами)вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).
За змістом статей 215, 216ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та застосуваннянаслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину,так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушеновчиненим правочином.
На підставі статті 190 ЦКУкраїни майномвважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права таобов’язки. Майнові права є неспоживноюріччю і визнаються речовими правами.
Майновими правами, якзазначено у постанові Верховного Суду України від 18. 11. 2015 р. усправі № 6-1858цс15 , визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні відправа власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності(права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні правата право вимоги.
Більше того, відповідно дост. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з якимзакон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певніоб'єкти, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав і уякий передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірнийоб'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦКУкраїни (Постанова Верховногосуду України у справі № 6-2124цс15 від 10.02.2016 р.).
ВАЖЛИВО: Майнові права нанерухомість, що є об’єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовимиправами на чуже майно, тому що об’єктом цих прав є не чуже майно, а також невважаються правом власності.
Отже, майнове право, якеможна визначити як «право очікування»,є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав.
Майнове право – це обмежене речовеправо, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правамивласника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати правовласності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно вмайбутньому.
ВИСНОВОК: майнове право, яке єпредметом договору купівлі-продажу, – це обумовлене право набуття в майбутньомуправа власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникаєтоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатнідля набуття речового права.
Аналогічні висновкиВерховного Суду України викладені у наданих для порівняння постановах від 4 листопада 2015року (№ 6-1920цс15) та 30 березня 2016 року (№ 6-265цс16).
Захист майнових правздійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальнийпорядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальнихпідставах цивільного законодавства.
Разом з тим, ч. 1 ст.328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що незаборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власностівважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону абонезаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 331 ЦК Українивстановила загальне правило, відповідно до якого право власності нановостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав нанерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
За правилами ст. 392 ЦКУкраїни позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше,якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншоюособою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його правовласності.
Отже, виникнення прававласності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішеннязазначеними нормами та нормою ст. 331 ЦК України не передбачено.
P.s. На мою думку, інажаль, в Україні не діє положення Закону України «Про інвестиційнудіяльність», ч. 5. ст. 7 зокрема якого передбачає, що інвестор має правоволодіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.
P.s.s. Інвесторзапам’ятай: перед укладанням такого виду угод обов’язково отримайтеінформацію про забудовника: про його засновників, контрагентів, податковихзобов’язань, розміру статутного фонду, наявність у нього відповідних ліцензій,участь його у подібних господарських операціях, не буде і зайвим перевіритийого по всім наявним базам в т.ч. і по «Єдиному державному реєстру судовихрішень», а найліпше довірити цю справу професіоналам, які зберуть для Вас«досьє» на забудовника та зроблять відповідний правовий висновок.