Правовапозиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 вересня 2016року у справі 6-1593цс16 в черговий раз підтверджує, що не допускається об’єднання в однепровадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.
В такому разісуд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до йогоюрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розглядяких проводиться за правилами іншого виду судочинства.
Необхідновказати, що все вищевикладене було вже неодноразовим предметом судовогодослідження, зокрема у рішеннях та правових позиціях Верховного суду України від 27 квітня 2016 року у справі №6-2974цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-467цс15, від 6 квітня 2016 р.справу № 6-77цс16 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16 судом зазначено наступне.
Так зурахуванням положень статей 55, 124 Конституції України та відповідно до статті3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутисядо суду, проте лише за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюванихправ, свобод чи інтересів.
Більше того,відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року кожен при вирішенні спорущодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і публічнийрозгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом,встановленим законом.
Ніхто не можебути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вонавіднесена процесуальним законом (ст. 8 Закону "Про судоустрій і статус суддів").
Вирішуючипитання про відкриття провадження у справі, суд має перевірити належністьсправи до юрисдикції та підсудності суду.
Визначити підсудність суду - значитьз'ясувати коло цивільних справ, які компетентний вирішувати по суті даний суд.
Підсудність - це розподілпідвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанціїзалежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, наяку поширюється юрисдикція того чи іншого суду (ст.15 ЦПК).
Основні нормипро підсудність у цивільному процесі містяться в главі 2 ЦПК.
В залежностівід роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на якупоширюється юрисдикція того чи іншого суду, прийнято розрізняти два видипідсудності в цивільному процесі:
а) родову(предметну) підсудність;
б)територіальну підсудність.
Територіальна підсудність - цепідсудність цивільної справи загальному суду в залежності від території, на якупоширюється юрисдикція даного суду. З її допомогою вирішується питання, яким зоднорідних судів підсудна для розгляду відповідна справа.
Критеріямиданого виду підсудності зокрема виступають: місце проживання відповідача,позивача, місце заподіяння шкоди, місце знаходження спірного майна, місцерозгляду первісного позову та ін.
Загальнимикритеріями визначеннясудової юрисдикції є предметний (характер спірних правовідносин) і суб'єктний (суб'єктний склад цих правовідносин).Разом з тим, суди повинні звертати увагу на винятки із загального суб'єктногокритерію, що встановлені законодавством (наприклад, корпоративні спори, спорищодо захисту ділової репутації в сфері господарювання та іншої підприємницькоїдіяльності), згідно з якими спір належить до розгляду певного виду судочинстванезалежно від складу учасників спору.
За змістомпункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства Українисправа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішенняадміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторінє орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова числужбова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції наоснові законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно довизначення пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративногосудочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, органмісцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт приздійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в томучислі на виконання делегованих повноважень.
Як зазначено упостанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року№ 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», «…для розглядуспору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст(характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, щопротилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основірозмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне .
Вирішуючипитання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового,суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема,за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовомуспорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, органмісцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт,який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числіна виконання делегованих повноважень.
Суди повиннізвертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лишенаявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а йздійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Для цілей ізавдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхіднорозуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконанняпокладених на них Конституцією чи законами України завдань».
В свою чергу,Конституційний Суд України визначає юрисдикцію судів як їх повноваженнявирішувати спори про право й інші правові питання (Рішення Конституційного СудуУкраїни у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційноготлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України(справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб)від 7 травня 2002 року у справі №1-1/2002 ). У схожому розумінні вживається і поняття «компетенціягосподарських судів», яку визначають як повноваження щодо розв'язання спорів ірозгляду справ, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.
Таким чином,господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарськихвідносин та спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність узаконі норми, що прямо б передбачала вирішення такого спору судом іншоїюрисдикції. У випадках, якщо у законодавчому акті підвідомчість визначенасловами: суду чи господарському суду або вказано про вирішення спору в судовомупорядку, господарському суду належить виходити з суб'єктного складу учасників іхарактеру спірних правовідносин.
Справи, щовіднесені до підвідомчості господарських судів, також кваліфікуються засукупністю предметного тасуб'єктного критеріїв .За предметним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори ісправи, пов'язані зі здійсненням господарської діяльності. За суб'єктнимкритерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи міжюридичними особами, фізичними особами - підприємцями та в передбачених законом випадкахза участі державних органів, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
Європейськийсуд з прав людини у справі «Zand v.Austria» у рішеннівід 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом»поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й надотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття«суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усюорганізаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать доюрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається«судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осібна підставі практики, яка не передбачена законом.
Згідно практикиЄвропейського суду з прав людини (рішення у справі «Ветштайн проти Швейцарії» від 28.10.1998 р.) важливим питанням є довіра, яку суди повиннівселяти у громадськість у демократичному суспільстві. Судді зобовязанівикликати довіру в учасників судового розгляду, а тому будь-який суддя,стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повиненбрати самовідвід або бути відведений.
Крім того, урішенні Європейського суду з прав людини у справах «Сокуренко іСтригун проти України» зазначається,що термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст. 6 Конвенції про захист правлюдини і основоположних свобод, передбачає всю організаційну структуру судів,включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
ВАЖЛИВО: суд слід вважати встановленим законом лише за умови, що вінутворений безпосередньо на підставі закону, в межах своєї предметної,функціональної та територіальної юрисдикції та у законному складісуду.
Відповідно достатті 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, якіпідлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановленозаконом.
Згідно зчастиною другою статті 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в однійпозовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.
Відповідно дороз’яснень, викладених в абзаці 1 пункту 4 постанови Пленуму Верховного СудуУкраїни від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільногопроцесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»,вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити зтого, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судівпоширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинамипершою і другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства судирозглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свободчи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних,трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розглядтаких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (стаття 17) абоГосподарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) (статті 1,12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Закономможе бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
ВАЖЛИВО: Абзацом 3 пункту 15 цієї Постанови роз’яснено, що вимогипозивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщоці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або відвирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається,якщо відсутня спільність предмета позову.
Не допускаєтьсяоб’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правиламирізних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
ВИСНОВОК: Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог,які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше невстановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, якіналежать до його юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодовимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.