Частиною другою статті19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органимісцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі,в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законамиУкраїни.
Згідно з ч.2 ст.3Закону України "Про виконавче провадження" рішення про стягненнякоштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетнихустанов виконується органами, що здійснюють казначейське обслуговуваннябюджетних коштів.
Механізмвиконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів абоборжника, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовимиособами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення визначенийПорядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетівабо боржників, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 845 від03.08.2011 (далі - Порядок № 845).
Відповіднодо п.24 Порядку № 845 стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягненнякоштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якомуобслуговується боржник, документи, зазначені у п.6 Порядку.
ВАЖЛИВО: стягувачемє фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ, а боржником - фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом (частини перша, друга статті 8 ЗаконуУкраїни "Про виконавче провадження"). Статусустягувача і боржника сторони набувають після відкриття виконавчого провадження як у разі виконаннярішення суду, яким закінчується судовий розгляд справи, так і у разівиконання ухвали суду про забезпечення позову ( Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянкиСінюгіної Ірини Іванівни від 31 травня 2011 року справа N 1-18/2011 ).
Пунктом6 Порядку № 845 передбачено, що у разі прийняття рішення про стягнення коштівстягувач подає органові Казначейства в установлений зазначеним органом спосіб:
Пунктом2 Порядку № 845 визначено, що виконавчі документи - це оформлені вустановленому порядку виконавчі листи судів та накази господарських судів,видані на виконання рішень про стягнення коштів, а також інші документи,визначені Законом України "Про виконавче провадження".
Всвою чергу, відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 18 Закону, у виконавчому документізазначаються, зокрема, ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльностістягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційнийномер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номері серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України,які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняттяідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органидержавної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України.
Порядз цим, Державна казначейська служба, як суб’єкт владних повноважень,уповноважена на виконання рішень судів за законом України "Про виконавчепровадження" (ч. 2 ст. 3).
Відповіднодо п. 3 ч. 5 Порядку № 845 під час виконання виконавчих документів органиКазначейства мають право безоплатно отримувати необхідні для виконаннявиконавчих документів судові рішення, поясненим, довідки, іншу інформацію.
Крімтого, пунктом 1 ч. 6 Положення про Державну казначейську службу України,затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року №215, визначено, що казначейство для виконання покладених на нього завдань маєправо в установленому порядку; одержувати безоплатно від державних органів іорганів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежневід форми власності та їх посадових осіб, фізичних осіб - підприємців, а такожгромадян та їх об'єднань інформацію, документи і матеріали, необхідні длявиконання покладених на нього завдань.
Такийвисновок суду узгоджується з правовою позицію, зазначеною у Постановівід 21 травня 2014 року по справі № 6-45цс14 судовоїпалати у цивільних справах Верховного Суду України та ПостановиВСУ у справі № 6-62цс14 від 25.06.2014 р
Так,Верховний Суд України вказав, що частина 1 статті 18 Закону України "Провиконавче провадження" містить вимоги до виконавчого документа, у якому,зокрема, має бути зазначено й індивідуальний ідентифікаційний номер боржника(фізичної особи).
Разоміз тим, як зазначив Верховний Суд України, згідно з п. 3 ч. 3 ст. 11 Законудержавний виконавець з метою захисту інтересів стягувача може самостійноодержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторінта учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дійпояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.
Тобто,у разі не зазначення індивідуального ідентифікаційного номера (реєстраційногономера облікової картки платника податків) у рішенні суду, судовому наказі,згідно із п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону України "Про виконавче провадження"державний виконавець може самостійно звернутися до відповідного державногооргану державної податкової служби із запитом про витребування довідки проіндивідуальний ідентифікаційний номер (реєстраційний номер облікової карткиплатника податків) боржника.
ВАЖЛИВО: Відсутністьу виконавчому листі ідентифікаційного номера боржника, на думку Верховного СудуУкраїни, не є підставою для відмови державним виконавцем у відкриттівиконавчого провадження.
Відповіднодо вимог частини другої 2 статті 161 КАС України при виборі правовоїнорми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язанийвраховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятихза результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення.
Згідноз частиною першою статті 244-2 КАС України рішення Верховного Суду України,прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивівнеоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самихнорм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіхсуб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльностінормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права та для всіх судівУкраїни. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність зрішенням Верховного Суду України.
Окремонеобхідно вказати, що адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень,дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративногосудочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченимчастиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, невтручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владнихповноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Згідноз Рекомендаціями Комітету Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійсненняадміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої КомітетомРади 11.03.1980, під дискреційними повноваженняминеобхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення,може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган можеобирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим заданих обставин.
Повноваженнявиконавчої служби (казначейства) щодо прийняття відповідних рішень, в томучислі про прийняття виконавчого листа до виконання за своєю правовоюприродою є дискреційним.
УПостанові від 21 жовтня 2010 року №П-278/10 Вищий адміністративний суд Українивказав, що з огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства Українищодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший органдержавної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, якізаконодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Впостанові Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 року за № 13 викладенопозицію щодо неможливості суду підміняти собою органи владних повноважень,згідно якої суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується,приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке бвідповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань,які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Аналогічнаправова позиція міститься у постановах ВерховногоСуду України від 18.03.2014 р. справа № 21-11а14 та від 21.05.2013 р. справа №21-87а13.
Однактреба пам’ятати, що існує і поняття судової дискреції (судового розсуду), якеохоплює повноваження суду (його права та обов'язки), надані йому державою,обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольовувладну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірнихправових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засадсудочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного,справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Дискреційніповноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема усправі «Довженко проти України» ),який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності,обсягу, способів та меж застосування свободи оцінювання представниками судовихорганів виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенстваправа. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення упроцесуальному документі суду тощо.
Більшетого, згідно із рішеннями Європейського суду з прав людини по справах: «Класста інші проти Німеччини» від 6 вересня 1978 року, «Фадєєвапроти Росії» (Заява № 55723/00), Страсбург, від 9 червня 2005року, «Кумпене і Мазере проти Румунії» (ЗаяваN 33348/96), Страсбург, від 17 грудня 2004 року - завдання суду приздійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органивлади держави, тобто суд не повинен підміняти думку національних органівбудь-якою своєю думкою.
ВАЖЛИВО: суд(тим більш касаційної інстанції) позбавлений процесуальної можливості перебирати на себе повноваження відповідача щодо прийняття на виконаннявиконавчого листа, а також зобов'язати відповідача - суб'єкта владнихповноважень вчиняти певні дії чи приймати рішення за умови настання чивстановлення певних обставин.
Відповіднодо ст. ст. 11 та 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд івирішення справи в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальностісторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судомїх переконливості. Суд при вирішені справи керується принципом законності,відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування,їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межахповноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Водночас,треба вказати, що частина 2 статті 11 КАС України передбачає можливість длясуду вийти за межі позовних вимог в разі, якщо це необхідно дляповного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захистяких вони просять (Ухвала ВАСУ від 27 липня 2016 р.справа № К/800/11958/16).
ВИСНОВОК: