Перш за все необхідно звернутисядо Основного Закону нашої Держави та вказати, що згідно ст. 1 Конституції - Українає суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава в якійвизнається і діє принцип верховенства права; людина, її життя і здоров’я, честьі гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю;права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованістьдіяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головнимобов’язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. (Рішення Конституційного суду України від 25січня 2012 року № 3-рп/2012, справа № 1-11/2012).
В свою чергу, відповідно доч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України і єобов’язковими до виконання на всій території України.
Серед основних засадсудочинства, згідно з п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, є «обов’язковістьрішень суду».
Отже, у найвищому заюридичною силою законі закріплено конституційний принцип обов’язковості рішеньсудів, за ознакою територіальності – на всій території нашої держави.
Згідно статті 124 КонституціїУкраїни правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функційсудів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особамине допускаються.
Вказане вище, такождублюється і у ст.13 Закону України «Просудоустрій і статус судів», але з деяким роз’ясненням, зокрема щодо обов’язковостіта преюдицівності.
Так, обов’язковими судовими рішеннями є лише ті, що набрали законної сили,а преюдиційність судових рішень для інших судів визначається виключно законом.
Разом з тим, згідно ст. 55Конституції України та ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус судів» учасники судового процесу та інші особиу випадках і порядку, встановлених законом, мають право на апеляційне такасаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи ВерховнимСудом України.
Водночас, статтею 9Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода наобов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національногозаконодавства України.
На розширення цього положенняОсновного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосуванняпрактики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розглядісправ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейськогосуду з прав людини як джерело права.
Пунктом першим статті 6 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право насправедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежнимі безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав таобов’язків цивільного характеру.
Практика Європейського судущодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своєвідображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливогосудового розгляду.
Так, у справі „Трегубенкопроти України" заявник скаржився, що остаточне і обов’язкове судоверішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також щосудове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявникскаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення йогоцивільних прав.
Слід зазначити, що на часрозгляду цієї справи глава 42 Цивільного процесуального кодексу України передбачала можливість перегляду остаточнихі обов’язкових рішень суду в порядку нагляду.
Розглянувши обставини цієїсправи, Суд зауважив, що, дозволяючи внесення протесту згідно з цим правилом,Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершивсяприйняттям остаточного та обов’язкового рішення, і тому порушив принцип resjudicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконано.
У своїй практиці Суддотримується тієї думки, що це питаннямає розглядатися з урахуванням принципу юридичної визначеності, а не просто яквтручання з боку виконавчої влади. Тому у вказаній справі Суд дійшоввисновку, що, застосовувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення,винесеного на користь заявника, Пленум Верховного Суду України порушив принципюридичної визначеності та право заявника на доступ до суду, гарантоване статтею6 § 1 Конвенції.
Аналогічного висновку щодоскасування остаточного судового рішення, Суд дійшов у справах „Науменко протиУкраїни", „Полтораченко проти України" та „Тімотієвич протиУкраїни".
Суд визнав, що у згаданих справах, в яких мали місцескасування рішень, які набули статусу остаточних та мали обов’язковий характер,було порушено статтю 6 § 1 Конвенції.
Порушення пункту першогостатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейськийсуд з прав людини також і у справах «Устименко проти України» та «Пономарьовпроти України».
Зокрема, Високий Суд вказав,що право на справедливий розгляд судом,яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиноюВисоких Договірних Сторін.
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права єпринцип юридичної визначеності, якийпередбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати переглядуостаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно переглядумають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.
Перегляд не повинен фактично підміняти собоюапеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місцелише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Рябих проти Росії"( 980_172 ) (Ryabykh v. Russia), заява N 52854/99, п. 52, ECHR2003-X).
У цих справах Суд постановив,що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу,таке рішення може порушити принцип правової визначеності.
Хоча саме національним судам,перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свободарозсуду не є необмеженою.
Суди повинні обґрунтовувати відповіднерішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовуютьпричини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливоколи національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовночасу або підстав для поновлення строків (див.рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява №3236/03, п. 41, від 3 квітня 2008 року) (п. 47 рішення).
Зі змісту пункту 52 рішення «Устименко проти України» випливає, що якщонаціональний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача«поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак,він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.
За цих підстав Високий Судодноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшоввисновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарженняостаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин таскасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеностіта право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6Конвенції (п. 53 рішення).
Закінчити цей матеріалхочеться цитатою п. 62 рішенняЄвропейського суду по справі «Брумареску проти Румунії: «Верховний суд Румунії «звів нанівець увесь судовий процес, якийзакінчився ухваленням остаточного судового рішення, «що не підлягаєскасуванню», а отже і принципу res judicata, і, більше того, що воно вжебуло виконане».
Це рішення було «втручанням у принцип правової певності»і, таким чином, «порушило право заявника на справедливий судовий розгляд згідноз пунктом 1 статті 6 Конвенції»».
P.s.З урахуванням наших судових реалій і, часто-густо з об’єктивних причин, сторонапроцесу пропускає процесуальний строк на оскарження судового рішення(наприклад, несвоєчасне отримання судового рішення, хвороба, відрядження тощо),але для його поновлення у своєму клопотанні сторона повинна чітко обґрунтуватиці обставини та надати суду відповідні докази, оскільки процесуальний опонент моженаполягати на застосуванні судом принципу res judicata …