Відповідно до ч. 1 статті93 Цивільного кодексу України місцезнаходженням юридичної особи є фактичнемісце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденнекерування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) таздійснення управління і обліку.
В свою чергу, згідно до ст. 45 Податкового кодексуУкраїни податковоюадресою платника податків - фізичної особи визнається місце її проживання, заяким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі (п. 45.1ст. 45 ПКУ), а податковою адресою юридичноїособи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такоїюридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстріюридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (п. 45.1 ст. 45 ПКУ).
Окремо необхідно зазначити, що одним із обов’язківплатника податку відповідно до п. 16.1.11 ст. 16Податкового кодексу України є повідомлення контролюючому органу про змінумісцезнаходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи –підприємця.
Більше того, у разі проведення державноїреєстрації зміни місцезнаходження або місця проживання платника податків,внаслідок якої змінюється адміністративно-територіальна одиниця та контролюючийорган, в якому на обліку перебуває платник податків (далі - адміністративнийрайон), а також у разі зміни податкової адреси платника податків, контролюючимиорганами за попереднім та новим місцезнаходженням (місцем проживання) платникаподатків проводяться процедури відповідно зняття з обліку/взяття на облік такогоплатника податків (п.66.3 ст. 66 ПКУ).
Водночас Міністерство юстиції України у своєму листі від 06.08.2014 р. N404-0-2-14/8.1 чітко вказало , що вимоги до змісту статуту господарського товариствавстановлені статтею 4 Закону України "Про господарські товариства",відповідно до положень якої відомості про місцезнаходження товариства маютьміститися в установчих документах .
Використовуючивищевказані норми права, фіскальна служба під час перевірки платника податку, вАкті перевірки часто зазначає, що відсутність контрагента за юридичною адресою,вказаною в установчих документах, свідчить про безтоварність господарської операції,єдиним наслідком якої є її фіктивність.
Такце чи ні? Спробуємо розібратися з посиланням на відповідну судову практику тадіюче законодавство України.
По – перше: стаття 4 ЗаконуУкраїни «Про господарські товариства», на яку у своєму листі від 06.08.2014 р. N404-0-2-14/8.1 посилається Міністерство юстиції України, передбачає наявність відомостей вустановчих документах промісцезнаходження товариства лише у модельних статутах.
Варто зауважити, що Закон «Про господарські товариства»стосується лише товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковоювідповідальністю, повних та командитних товариств. Регламентацію діяльностіінших юридичних осіб він не встановлює.
В свою чергу, ЄДИНИЙ модельний статут товариства з обмеженноювідповідальністю був затверджений Постановою кабінету Міністрів України від 16 листопада 2011 р. за N 1182 з його основною м етою - спрощенням реєстрації бізнесу. Однак далеко на всі установчідокументи юридичних осіб – контрагентів є «модельними».
Разом з тим, п. 16 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців тагромадських формувань» передбачає, що видами установчогодокумента є: установчий акт, статут, модельний статут, засновницький договір,одноособова заява (меморандум), положення тощо.
Таким чином, з вищевикладеноговбачається, що установчим документом може бути не тільки модельний статут, а йінші його види, а отже приймаючи до уваги принцип «дозволено все, що незаборонено Законом», установчий документ юридичної особи може й не міститивказівку на місцезнаходження підприємства, установи чи організації.
По – друге: Судова практика обмежуєтьсятим, що відсутністьконтрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, свідчитьлише про недотримання цим контрагентом порядку державної реєстрації абовнесення змін до установчих документів, однак не доводить того, що товарнасправді не поставлявся (УхвалиВищого адміністративного суду України від 28.01.2015 р. у справі № К/9991/19740/12 та від 03.06. 2015 року у справі № К/800/3137/13).
Верховний суд України ще 16 жовтня 2012 року у справі № 21-281а12 зазначив, що у разі відсутністі контрагента заюридичною адресою згідно з пунктом 17 статті 11 Закону № 509-XIIоргани ДПС у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законамиУкраїни, мають право звертатись у передбачених законом випадках до судовихорганів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстраціїсуб’єкта підприємницької діяльності. ВСУ констатував, що суди попередніхінстанцій правильно зазначили, що відсутність юридичної особи замісцезнаходженням не призводить до скасування або визнання неправомірним записув Реєстрі стосовно місцезнаходження юридичної особи і відсутність юридичноїособи за місцезнаходженням є підставою для внесення таких відомостей до Реєструта постановлення судового рішення про припинення юридичної особи.
Більше того, Верховний суд України неодноразовонаголошував, що при вирішенні даного виду спору суди повинні досліджувати первиннібухгалтерські документи та з’ясовувати інформацію щодо фактів здійсненнягосподарських операцій між контрагентами, при цьому приймаючи до уваги лише Довідки,а не Акти про неможливість проведення зустрічних звірок у зв'язку з відсутністюплатника податку за юридичною адресою (СправаВСУ №804/4663/15 від 27.01.2016 р.).
Замість висновку можна сказати, що виходячи із судовоюпрактики вбачається, що тільки ф іктивність діяльності контрагента підтвердженавироком суду є належним доказом безтоварності операції , про це свідчить Верховний суд України у постанові від 01.12.2015 р. в справі №826/15034/14: « Відповідач пославсяна фіктивність Контрагента позивача як суб'єкта господарювання і свої доводипідтверджував вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 24 вересня2013 року. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції,Вищий адміністративний суд України виходив із того, що за формально правильногооформлення господарської операції, в тому числі первинними документамибухгалтерського обліку, сам факт фіктивності Контрагента може бути ігнорований. Колегіясуддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України зтаким висновком не погоджується виходячи з того, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний злегальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємствне можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документамибухгалтерського обліку.
При розгляді конкретної справисуди такі доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати.
Отже, висновок суду апеляційної інстанціїу справі, що розглядається, про те, що подані Товариством первинні документибухгалтерського та податкового обліку (податкові накладні, актиприймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) тощо) не є достатнімидоказами фактичного виконання операцій; спірні господарські операції непідтверджені належними первинними документами, що в сукупності з виявленими ДПІфактами щодо фіктивної діяльності Контрагента позивача свідчить пробезтоварність господарських операцій, що виключає правомірність їх відображенняу податковому обліку цього товариства, є правильним. Суд касаційноїінстанції таке рішення скасував без достатніх підстав».