Увідповідності до підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексуУкраїни встановлено презумпцію правомірності рішень платника податку, якаполягає в тому, що в разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правовогоакта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різнихнормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування правта обов'язків платників податків, застосуванню підлягає закон, який трактуєтьсяна користь платника податку.
Зазначенанорма поширюється також і на кваліфікацію господарських операцій з метоюформування платником податків витрат для визначення об'єкта оподаткуванняподатком на прибуток та/або податкового кредиту з податку на додану вартість.За змістом указаної норми відповідні витрати і податковий кредит вважаютьсясформованими платником податків правомірно, однак контролюючий орган непозбавлений можливості довести в установленому порядку факт невідповідностізадекларованих наслідків господарської операції платника податків у податковомуобліку фактичним обставинам.
Прицьому з урахуванням норм статей 61 та 44 Податкового кодексу України саме наконтролюючі органи покладається обов'язок контролювати правильність формуванняданих податкового обліку платників податків, у тому числі щодо правильностіскладення та достовірності первинних документів.
Умовоюдля визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави тасуспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. Прицьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину єпосадові особи цих юридичних осіб. Зокрема, слідустановити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчиненняпротиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умиселвиник, тощо.
Відповідна правова позиція відображена уІнформаційному листі Вищого адміністративного Суду України від 01.11.2011 №1936/11/13-11.
Стаття 207 Господарського кодексу України встановлює, щогосподарське зобов'язання яке не відповідає вимогам закону, або вчинено зметою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладеноучасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарськоїкомпетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї ізсторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністюабо в частині.
Заналізу змісту статті 20 Податкового кодексу України вбачається, що фіскальнійслужбі відповідно до покладених на неї функційта повноважень не надано право щодо встановлення фіктивності діяльностісуб'єкта господарювання.
Увідповідності до положень ст. 55-1 Господарського кодексу України наявністьперелічених у ній ознак фіктивності діяльності підприємства може бути лишепідставою для звернення до Суду для визначення фіктивного характеру діяльностіпідприємства.
Тобто,законом не передбачена можливість визначення контролюючою установою правочинунікчемним або фіктивним характеру діяльності підприємства в цілому під час проведенняперевірки суб’єкта господарювання на підставі припущень, що відповіднігосподарські операції проведені з певними контрагентами було здійснено безнаміру створення правових наслідків.
Згідно інформаційного листа Вищого адміністративного Суду України №742/11/13-11від 02.06.2011 року при дослідженні факту здійсненнягосподарської операції оцінюватися повинні відносини безпосередньо міжучасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошовихзобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, якіукладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг якихдекларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгуплатником податку.
При цьому, відносини міжучасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не маютьбезпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції,вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та йогобезпосереднім контрагентом.
Як зазначено в Ухвалі ВищогоАдміністративного Суду України від 19.11.2013 року у справі № К/800/1821/13: «… податковезаконодавство не ставить в залежнiсть податковий облiк (стан) певного платникаподатку вiд iнших осiб, вiд фактичної сплати контрагентом податку до бюджету,вiд перебування постачальника за юридичною адресою, а також вiд йогогосподарських та виробничих можливостей ,оскiльки питання вiднесення певних сум податку на додану вартiсть доподаткового кредиту поширюється виключно на окремо взятого платника та незалежить вiд розрахункiв з бюджетом третiх осiб».
Окремуувагу вважаю з акцентувати на рішенні Вищого адміністративного суду України від14.11.2012 року по справі № К/9991/50772/12 яким було встановленийфакт перевищення своїх службових повноважень фіскальним органом - податковоюінспекцією в частині визнання недійсності (фіктивності) угоди, тільки напідставі свого рішення.
Крім того, відповідно до постанови ПленумуВерховного Суду України N 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу нанаступне: "...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягаєрозгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтисяокремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьомувипадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемністьправочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсностіправочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваногоправочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемностіправочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.
Таким чином,навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають праволише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів,отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересамдержави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність » .
Враховуючи зазначене суд чітко констатував, що інший підхід потенційно буде виключнозловживанням, тобто надасть можливість посадовим особам державних органів навласний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) беззвернення до суду, що не є неправильним виходячи з загальних засад судочинства.
Крімтого, на недопустимість покладення тягаря негативних наслідків від встановленняпротиправності дій контрагента платника податків неодноразово вказувавЄвропейський суд з прав людини, зокрема у рішенні від 9 січня 2007 року урішенні «Інтерсплав проти України», а також Верховний Суд України, зокрема упостанові № 21-1578 від 13.01.2009 року.
ВерховнийСуд України звернув увагу на те, що платник податків, за умови його необізнаності,не може нести відповідальність за недобросовісні дії свого контрагента, а тимбільше перевіряти чи реальною була воля засновників даного підприємства наздійснення господарської діяльності.
Вищенаведенийвисновок Європейський суд з прав людини повторно підтвердив у рішенні від18.03.2010 року по справі Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії. При цьому у п.23 даного рішення Європейський суд з прав людини наголошує, що у разі виявленняподатковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платникаПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника, з тим щобстягнути з нього належні платежі та штрафні санкції. Втім, зазначив Суд,прямого впливу на оподаткування організації-заявника (Бізнес Сепорт Сентре) цене мало б.
Отже, Європейськийсуд з прав людини чітко констатує правило індивідуальної відповідальностіплатника податків. Тобто добросовісний платник податків не має зазнаватинегативних наслідків через будь-які негаразди із його контрагентом.