Чи є кар'єра після декрету?
Всіх людей хвилює питання: чи є життя після смерті? Всіх неодружених хвилює питання: чи є секс після шлюбу? Всіх декретниць хвилює питання: чи є кар’єра після декрету?
Якщо перше питання можна з’ясувати тільки єдиним шляхом і хотілося б відстрочити момент з’ясування, друге – відчуття такту примушує нас залишити під ковдрою молодят, то третє – територія цікава і дозволена.
«Цок, цок, цок» - цокали каблучки по довгим офісним коридорам, вкритих ламінатом. Всі колишні страхи лишилися позаду: живіт знов став пласким, груди лишилися високими й твердими, а ніжки – стрункими. Всі страхи, окрім одного: лишитися без роботи, а, якщо навіть з роботою, то поза грою, звільнивши шлях молодшим, нахабнішим, бездітним… Та й що хитрувати перед самою собою: компетентнішим в цю мить.
І ось мої ніжки вдягнені в мереживні панчішки (для впевненості) і взуті в шпильку крокують офісними коридорами з дверей у двері.
Керівництво змінилося й мої учорашні подружки, підкреслено ввічливо, але водночас змірюючи насмішкувато-зверхнім поглядом, питають: «А що Ви вмієте робити?». «Матір твою…» - думаю я про себе, плюю собі ж у душу й іду в інші двері, де сидить такий же пихатий індик, питатися про місце у відділі. Про місце, яке гарантовано мені законодавством. Нарешті «добра душа» знаходиться і я, запхнувши собі (ну знаєте куди) подалі свої два диплома й дещо притрушені пилом знання, стаю до роботи біля… ксерокса. Через три тижні сканування й роздруківки процесуальних документів мене вже нудить. Страшний мій гріх гординя душить образою: допоки так буде?.. Але я слухняно сканую, ксерю й роздруковую… В мою завалену мотлохом комірчину з ксероксом заходить симпатична дівчина: «Ти що, наказана тут? Сама-самісінька весь день біля ксероксу!» «Наказана…» - посміхаюся. «Приходь до нас каву пити. Або ми до тебе», - сідає на єдиний стілець, відкидаючи убік папки з документами. «Добре!» - на серці тепліше. «А в нас юристів не вистачає, чому ти тут стоїш? Ксерити ж кожен може.» - так я виграю першу свою битву у цій війні, знаходячи водночас вірну подругу й пристойну роботу.
Далі була… просто робота: цікава й не дуже. Шлях вперед і вгору, але той ксерокс я пам’ ятаю досі.
А сьогодні зустріла приятельку: вона народила хлопчика, минуло три роки, як одна мить, й вона стає до роботи.
«Не знаю, що й робити. Наш відділ реорганізували, колишній шеф звільнився, а йти деінде боюся – я, мабуть, уже нічого не пам’ ятаю. Знаєш, коли я завагітніла, мене ось-ось повинні були призначити керівником проекту. Але, побачивши пузо, проект віддали іншому. А тепер, кажуть, є місце тільки біля ксерокса – ну там, у комірчині… Ти знаєш…»
«Знаю», - посміхнулася я, а потім дала пораду: «А знаєш що, виходь поки що на ксерокс. Життя покаже, що буде далі.» - і підморгнула. А собі подумала: «Треба вміти боротися. Я їй потім скажу про гарне місце у нашому відділі!..»
