Належне повідомлення особи: "формальне" вручення vs "фактична" обізнаність
Кримінальний процесуальний кодекс України та низка міжнародних договорів в сфері захисту та дотримання прав людини імперативно визначають, що суд здійснює судовий виклик учасників кримінального провадження, участь яких у судовому провадженні є обов'язковою.
В практиці судової діяльності дуже часто постає питання: з якого моменту особа вважається такою, що належним чином повідомлена про відповідний виклик. Підходи сторони захисту та сторони обвинувачення зазвичай різняться. Коли перші наполягають на фактичному отриманні судового повідомлення, то другі наполягають, що для суду повинно бути достатньою фактична обізнаність про судовий виклик. Зазначу, що при обговоренні ця проблема завжди викликає жваві дискусії і залишається в top problems КПК. Але певні орієнтири мною таки «вималювались».
На мій погляд, така ситуація складається, по-перше, через те, що кожна з сторін кримінального провадження переслідує «свою мету кримінального провадження». По-друге, у Кримінальному процесуальному кодексі України використовуються різні терміни: «викликається», «вручається», «має отримати», «бути повідомленою», «належне підтвердження отримання», «належне підтвердження ознайомлення», що призводить до авторського тлумачення КПК і його розуміння. От і виходить, що маємо класичну професійну ситуацію: «два юристи – три погляди».
Так, дійсно, буквальний аналіз ч. 1 – ч. 7 ст. 135 КПК дає всі підстави вважати, що відповідна судова повістка повинна бути саме вручена, а під врученням тут мається на увазі фізична передача судової повістки. На користь цієї позиції свідчать використані слова: «шляхом вручення», «повістка для передачі їй вручається під розписку», «вручається її батьку», «вручається її піклувальнику», «вручається особі працівником органу зв’язку», «вручення здійснюється в приміщенні суду», «вручається згідно з міжнародним договором про правову допомогу».
Разом з тим, системний та комплексний аналіз ч.8 ст. 135 та ч. 1 ст. 136 КПК свідчить на користь іншого підходу. Так, ч. 8 ст. 135 КПК передбачає, що особа має отримати повістку про виклик або бути повідомленою про нього іншим шляхом не пізніше ніж за три дні до дня, коли вона зобов’язана прибути за викликом. В свою чергу, ч. 1 ст. 136 КПК містить положення, що належним підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом є підпис особи про отримання повістки, в тому числі на поштовому повідомленні, відеозапис вручення особі повістки, будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом.
Вважаю, що цілком обдуманим та свідомим є використання законодавцем сполучника «або» в обох цих нормах і свідчить, що достатнім повідомленням підтвердження ознайомлення зі змістом судової повістки є будь-які дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом.
Такими даними може бути, наприклад, серед іншого, публічне особисте повідомлення особи про судовий виклик, публічний виступ такої особи про обізнаність із змістом судового виклику. Тим більше, про обізнаність із судовим викликом буде свідчити надходження на адресу суду особистих звернень та клопотань з боку такої особи безпосередньо на дату судового засідання (наприклад, клопотання про проведення засідання у режимі відеоконференції замість безпосередньої явки особи до суду). У цьому випадку безпідставним був би висновок, що особа звертається до суду без огляду на направлений судовий виклик.
На користь цієї позиції свідчить й положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, п. «а» ч. 3 ст. 6 містить таке право обвинуваченого, як бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього. Використані положення та приписи ч. 8 ст. 135 КПК («бути повідомленою про виклик») та ч. 1 ст. 136 КПК («належним підтвердженням ознайомлення особою зі змістом повістки про виклик») повністю відповідає змісту та духу Конвенції.
Передбачаю, що в якості контраргументу деякі юристи зазначать, що особа, яка викликається повинна бути обізнана із змістом повістки про виклик, яка оформляється в порядку ст. 137 КПК, а тому особа обов’язково повинна отримати саме таку повістку. Така правова позиція дійсно може мати місце, проте комплексний аналіз положень КПК свідчить про зворотнє. Так п. 1 ч. 7 ст. 42 КПК, яка передбачає, що підозрюваний/обвинувачений зобов’язаний прибути саме за викликом до суду; а повний текст ч. 1 ст. 135 КПК передбачає, що особа викликається шляхом вручення повістки про виклик або шляхом здійснення виклику по телефону або телефонограмою. Таким чином, у випадку наявності в суду доказів того, що особа викликалася по телефону, така особа вважається належним чином викликаною в відповідному кримінальному провадженні.
Відповідаючи на заявлене питання, можна зробити наступні висновки:
1) Залежно від конкретних обставин кожного провадження, сама по собі відсутність підтвердження «формального» факту вручення судової повістки автоматично не виключає «фактичної» обізнаності особи із судовим викликом. Суд повинен оцінювати будь-які дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом;
2) Для здійснення розгляду справи та виконання завдань кримінального судочинства суд має керуватися доказами вручення судової повістки або підтвердженням обізнаності особи про час і місце проведення судового засідання. Тобто, у суду є всі повноваження користуватися будь-яким з порядків на вибір: «формальним» повідомленням або «фактичною» обізнаністю;
3) Хоча положення КПК України визначають докази вручення повістки та докази обізнаності особи з її змістом, як рівноцінні засоби повідомлення, на мою думку, загалом перевага має надаватися доказам фактичної обізнаності особи про час і місце розгляду справи, оскільки такий підхід у повній мірі забезпечує не просто формальне, а ефективне дотримання права на захист та права на справедливий суд.
Використання ж формального підходу, зокрема, здійснення повідомлення виключно шляхом використання засобів, передбачених ч.ч. 1-7 ст. 135 КПК України, є виправданим тоді, коли суду невідоме місце знаходження особи, яка викликається, або коли особа знаходиться за межами України і не виконала свої «міграційні зобов’язання» (про що буде докладніше висвітлено в наступній публікації). В таких випадках прийняття судом рішень після здійснення «формального» вручення повідомлення не можуть тлумачитися як такі, що здійснені з порушенням положень КПК або Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
4) З правом особи бути обізнаним про судовий виклик кореспондується безумовний обов’язок такої особи з’явитися до суду в визначений день та час. В протилежному випадку, залежно від обставин справи, неприбуття особи на виклик може бути розцінене судом як переховування від суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, та мати наслідком здійснення судом заходів процесуального примусу або, у відповідних випадках, суд буде зобов’язаний розпочати розгляд справи в порядку досудового розслідування або спеціального судового розгляду (in absentia). І такі дії суду будуть відповідати вимогам рішень Європейського суду з прав людини «Лена Атанасова проти Болгарії» (Lena Atanasova v. Bulgaria, § 52) та «Сейдовіч проти Італії» (Sejdovic v. Italy, [ВП], §§ 86-87).
5) Виклик особи телефоном (за умови належних доказів) є належним здійсненням судового виклику та не потребує додаткового «формального» вручення судового виклику.
Динамічний розвиток суспільних процесів випереджує зміну законодавства та ідеї, які були закладені в КПК у 2012 році. Формат судочинства з кожним роком все більше діджиталізується та удосконалюється. Світова пандемія також пришвидшила необхідність технологічного поступу судочинства, хоча фактично законодавчих змін так і не відбулося. Упевнений, що в 2012 році законодавець не передбачав, що так багато проблем виникне в питанні вручення судових повідомлень, особливо в теперішніх реаліях.
Тому вважаю, що з урахуванням розвитку сучасних технологій, частина 1 ст. 135 КПК після слів «здійснення виклику по телефону або телеграмою» підлягає законодавчому доповненню словами «іншими засобами електронного зв’язку».
На завершення теми хотілося б звернути увагу на те, що тлумачення питань дотримання встановленої КПК України процедури судового виклику особи, у будь-якому випадку, не може здійснюватися на користь уникнення такою особою кримінальної відповідальності або як спосіб затягування на користь цієї особи строків розгляду справи.
Позиції відображають виключно особисті авторські міркування.
