Між пафосом і прозрінням: коли Захід перестає вірити
Колективний Захід десятиріччями вирощував колективного монстра країну-404. Закривали очі на Придністровʼя, Абхазію, Осетію, Чечню, Сирію. Мовчки ковтали «внутрішні справи».
Але монстри не зупиняються, вони звикають до безкарності.
І ось повномасштабне вторгнення в Україну. І ось вже прямі погрози країнам НАТО. І вже не тільки наші діти помирають, а потенційно вже їхні.
Тому і допомагають. Не тому, що стоять на боці добра, а, тому що в разі нашої поразки війна стукатиме в їхні домівки.
Не треба романтизму. Це холодний інтерес.
Але! Колективний Захід НІКОЛИ не буде вирощувати нового монстра. Не буде годувати диктатора зброєю, не буде фінансувати авторитаризм, загорнутий у вишиванку.
І тут вибір. Нашим керманичам доведеться обирати:
— програти війну, а отже — бути фізично знищеними,
— або почати грати за правилами демократичного світу.
Бо загрались. Відчули безкарність. Приміряли корону. Поділили країну на “ворогів, яким закон”, і “своїх, яким усе можна”.
Я ще була в МО, коли США в один день зупинили військову допомогу. Це було страшно і спостерігати і усвідомлювати. Розуміти, як легко можуть сказати: “з вами більше не граємо”.
Тому, хлопці, прийдеться грати за правилами. Європейськими та демократичними. Хочете ви того чи ні.
А тепер про головне. Про громадянське суспільство, яке виросло.
Я часто гризла себе на похованнях друзів. Кого ми залишаємо? Для кого ми будуємо цю країну, якщо найкращі йдуть?
І відповідь – ось вона. Вони, ці прекрасні діти з картинками та написами, які можна розбирати на цитати. Свідомі, яскраві, сміливі. Навіть якщо їхня революція почнеться з TikTok — то нехай. Бо суть не в формі, а у свободі. І в тому, що вони вже не бояться.
