Ще під час першого великого мітингу, післязриву підписання Угоди про асоціацію з ЄС, і в соціальних мережах, і вособистому спілкуванні можна було зутріти і почути захоплені відгуки: “Япишаюсь своїм народом”, “Українці — я вас люблю” і т.д.
Після звірячого побиття студентів люди, і впершу чергу кияни, знову вийшли на вулицю, і нас було в кілька разів більше ніжнапередодні. Кров на бруківці Майдану як ніщо інше свідчила про необхідністьнегайних змін в державі, тому євроінтеграційні гасла були доповнені зрозумілимвсім: “Владу — геть!”.
Вражає, наскільки при цьому щирими є люди, якіі складають Євромайдан — і ті, хто живе в ньому, і ті, хто приходить час відчасу. Як одноголосно з їхніх сердець щоразу виривається “Слава Україні”, як внічне київське небо летить “Ще не вмерла...”, наскільки поширеною сталанаціональна символіка, як незнайомі до цього люди разом роблять спільну справу— розширюють та прибирають наметове містечко, приносять їжу, ліки, всенеобхідне. І все тому, що вони дійсно роблять спільну справу, але набагатоглибшу — виборюють ту Україну, про яку мріють. І не лише для себе, але й длясвоїх дітей.
Так, це патріотизм, але в ньому зовсім немаєпоказушності. Він якийсь стриманий, внутрішній і сповнений власної гідності.Недаремно цю українську революцію так і називають - “Революція гідності”.
Гідності, потребу в якій відчувають навіть ті,хто раніше не ходив на жодні політичні акції, і вважав, що його це не обходить.Ті, хто віддавали перевагу іншим корисним для себе речам, а, можливо, любилипровести час на умовному “дивані”, сьогодні готові не тільки бути на Майдані,але й жертвувати частину своїх фінансових ресурсів на його функціонування.Оскільки розуміють, що не можуть вже залишатись байдужими, що від цьогозалежить багато.
Так, звичайно, десь не так вже й далеко“мітингують” і ті, хто за 200 гривень готовий упродовж дня служити підставкоюдля біло-голубого прапора. Але це дві зовсім відмінні реальності, дві різнісили духу.
Єромайдан показав, що українці, з високимпочуттям внутрішньої свободи та братерства, готові відстоювати свої права —політичні, громадянські та соціальні. Що вони вийшли на вулиці не за гроші, неза політиків, не за опозиційних лідерів, в яких бачать лише інструментдосягнення своїх цілей. А цілі прості і зрозумілі — звільнення всіхзарештованих євромайданівців, покарання винних у побиттях та провокаціях,євроінтеграція, та, зрештою, відставка Уряду і проведення в Україні достроковихвиборів.
Я щасливий, що зміг побачити і відчути це.Бути частиною такого народу — почесно і радісно. Так, для досягнення успіхунеобхідно буде ще постаратися. Але вже те, що продемонстрували українці, вселяєнепереборну надію у перемогу!
Дмитро Войцех