Державне регулювання цін: як потрібно змінити підходи
Незабаром осінь, а осінь – це пора традиційного для України зростання споживчих цін на товари та тарифи на житлово-комунальні послуги. І, як і кожної осені під час зростання цін, у ЗМІ починають обговорювати питання державного регулювання цін. Цього року ця тема виникла навіть раніше, через встановлення Урядом мінімальних цін на електроенергію для населення 11 серпня поточного року.
Галасу це рішення спричинило багато, але, на жаль, переважно дискусії щодо урядового рішення акцентували увагу на розмірі тарифу, а не на принципах, на яких має бути побудована система державної регуляторної політики у сфері ціноутворення. Саме так – державної політики і саме в царині ціноутворення.
Розумію, що подібне твердження йде в розріз із міфом про «невидиму руку ринку, яка сама все владнає та виправить», проте переважна більшість країн світу із ринковою економікою таку політику мають. Мають, насамперед для того, щоб вживати запобіжних заходів при навіть натяку на встановлення монополії у тій чи іншій галузі господарства.
Україна не є винятком із загальносвітової практики й також має певні механізми реалізації політики попередження та боротьби із монополізацією ринків, зокрема й за допомогою державного регулювання цін. Проте, нормативно-правове забезпечення цього механізму, на даний час, настільки застаріло, що варто не просто говорити про його невідповідність поточній реальності, а змінювати його якнайшвидше.
Чинне на сьогодні Положення «Про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень» затверджене урядовою Постановою №135 від 22 лютого 1995 року. Тобто, 26 років тому.
Нагадаю, що тоді, в 1995 році, обсяги державної частки в економіці хоча й вже відрізнялися від 100% у менший бік, але ще не настільки, щоб Уряд не мав безпосереднього впливу на роботу переважної кількості підприємств. Тому й методи контролю за цінами, які були достатньо дієвими та ефективними 26 років тому, наразі, коли частка держави в економіці країни складає 12-15% - не спрацьовують. Не спрацьовують не тому, що вони хибні самі по собі, а тому, що вони не є адекватними поточній економічній ситуації.
Фактично держава може здійснювати регулювання цін на продукцію монопольних утворень лише шляхом встановлення фіксованих цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницько-збутових націнок, граничних нормативів рентабельності, або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін. Чи достатньо цього, для реального зменшення вартості товарів та послуг і зменшення впливу природних монополій на споживачів та супутні ринки? Ні, недостатньо.
Адміністративні важелі спрацьовували тоді, коли фактично всі природні монополії знаходилися або у власності держави або перебували під її безпосереднім контролем. Зараз ситуація змінилася. І для того, щоб впливати на процес ціноутворення і регулювати його заради забезпечення певних суспільних потреб чи державної безпеки, потрібен цілий комплекс інструментів, окрім адміністративних процедур з обмеження рівня прибутку.
Залежно від того, на якому ринку держава планує втручання з метою регулювання цін варто розглянути декілька можливих варіантів впливу:
• на ринку продуктів харчування, краще за все, разом із адміністративними обмеженнями, спрацює схема товарних інтервенцій з Державного резерву, закупівлі до якого повинні бути частиною державної політики з продовольчої безпеки;
• на ринку корисних копалин та продовольчої сировини – це запровадження спеціалізованих мит на експорт (якщо видобування та виробництво – місцеве) та загороджувальних акцизів на транзит (з метою економічно примусити продати товар в Україні та/або отримати додатковий ресурс для цільових субсидій споживачам);
• на енергетичному ринку – зменшити рівень митних платежів (для палива) та ліквідувати можливість закладати інвестиційну складову у собівартість (тим самим, збільшивши рівень прибутковості і отримавши додаткові надходження до бюджету через податок на прибуток, які можна спрямувати на цільові субсидії споживачам).
Безумовно, державна програма має налічувати більше пунктів та більш розлогого опису їхнього впливу, але нормативно-правова база 26-річної давнини повинна бути якнайшвидше оновлена.
