Телеформат. Українські реалії та світовий досвід
У цій відомій телепрограмі добре відома пані Фреймут інспектувала громадські заклади. Шум довкола цієї справи забезпечила не лише популярність передачі та її ведучої, а й авторитет сторін конфлікту.
Для фахівців авторського права ця справа в першу чергу викликала професійний інтерес, оскільки судова практика щодо спорів про телеформати в Україні, м’яко кажучи, незначна, якщо взагалі можна назвати практикою три справи.
Перше в Україні судове провадження у спорі про порушення прав на телеформат було ініційоване на початку 2000-х років і стосувалося телепередачі «Караоке на Майдані». Ігор Кондратюк, як правовласник авторських прав на літературний твір у вигляді сценарію вказаної телепередачі, захищав свої права від зазіхань телеканалу, що знімав телепередачу «Караоке біля фонтану». За результатами розгляду у суді першої інстанції у позові було відмовлено, оскільки суд вважав, що сценарії телепередач «Караоке на Майдані» і «Караоке біля фонтану» є самостійними творами і спільними в них є лише ідея і структура, які, як відомо, не можуть підлягати охороні як об’єкти авторського права.
Але Апеляційний суд Києва з такими висновками не погодився і скасував рішення суду першої інстанції, встановивши порушення авторських прав на сценарій «Караоке на Майдані» шляхом неправомірного перероблення оригінального сценарію і використання його в сценарії передачі «Караоке біля фонтану».
Понад 10 років потому після розгляду справи Ігоря Кондратюка судова практика поповнилася лише двома практичними кейсами. Але оскільки один із них стосувався лише неправомірного використання авторських прав на назву телепередачі («Кунсткамера»), інтерес становить саме спір щодо «Ревізора». Причому значну частину інтересу викликає те, що свою позицію щодо телеформату сформував суд касаційної інстанції, чого раніше не було.
Загалом поняття телеформат, що включає похідне поняття телепередача, праву інтелектуальної власності не відоме. З технічного боку «телеформат» означає сукупність характеристик телевізійного мовлення, таких як кількість рядкової розгортки, частота кадрів тощо. З економічного боку поняття телеформат потрібно розглядати як певний нематеріальний об’єкт права, який виникає у сфері телевиробництва і телемовлення і може приносити суттєвий дохід телекомпаніям.
Згідно з даними Асоціації з визнання і охорони форматів (Format Recognition and Protection Association – FRAPA), обсяг коштів, залучених у сферу розпорядження правами на телеформати, становить близько 20 млрд євро за останні роки.
Загалом, окрім міжнародних судових напрацювань, поняття телеформату не знайшло законодавчого закріплення ні в міжнародному праві, ні в національному законодавстві країн. Це пов’язано, в першу чергу, з багатогранністю певних складових елементів телеформату, комбінація і послідовність розміщення (появи, застосування тощо) яких є характерною ознакою саме для певного телевізійного продукту, надаючи йому при цьому можливість ідентифікації серед інших подібних об’єктів.
Видається можливим виокремити основні елементи/ознаки телеформату:
Загальна ідея, сюжет, виражений в об’єктивній формі (сценарій);
Шаблон відтворення певних серій телепрограми, а також інших втілень телепрограми;
Унікальна назва телепрограми, яка може бути зареєстрована як об’єкт авторського права і/або торгова марка;
Призначений для багаторазового втілення різноманітними способами.
При цьому більшість експертів у галузі авторського права сходяться на думці, що всі елементи телеформату потрібно поділяти на дві групи: охоронювані об’єкти (назва, персонаж/образ ведучого, епізод, діалоги, мовний стиль, розвиток сюжетних подій, музичне і графічне оформлення) та неохоронювані (ідея і сюжет).
У середовищі учасників медіаринку опис конкретного телеформату прийнято називати «Біблія проєкту». Така «Біблія» складається з творчої (сценарії частин, хід подій і розвиток сюжету, образ ведучого тощо) і технічної (кількість персоналу, камер, схема розміщення камер) частин.
І виходячи саме з аналізу складових елементів спірних телеформатів, тобто порівняння двох «Біблій», і можливо вирішити відповідний спір.
Як наочний приклад відсутності порушення прав на телеформат можна навести телесітком «Доктор Хаус» і його російський похідний продукт — телесітком «Інтерни». Незважаючи на схожі ідею і сюжет (ексцентричний лікар у лікарні керує інтернами), практичне втілення «Інтернів» не дає нам підстав вважати, що у виробництві цього серіалу використано також і охоронювані елементи формату, оскільки сюжетна лінія, образ головного героя і хід подій суттєво відрізняються, створюючи розпізнавальну здатність одного від іншого.
Не менш наочним, але протилежним прикладом є телепередача «Інспектор Фреймут».
Хрестоматійним у світі у спорі щодо телеформатів вважається рішення суду в Бразилії у 2004 році у справі «Великий брат» (Big Brother), в якому суд дійшов висновку, що поняття телеформат є набагато ширшим, і охоплює не лише центральну ідею програми, а й численну групу технічної, артистичної, економічної і ділової інформації.
Для України ж хрестоматійним поки що є рішення Господарського суду міста Києва від 21 січня 2015 року, яким суд визнав порушення прав «Нового каналу» і заборонив (зобов’язав припинити) випуск телепередачі «Інспектор Фреймут». В основу цього рішення були покладені висновки судової експертизи об’єктів інтелектуальної власності про те, що телепередача «Інспектор Фреймут» створена з використанням характерних і охоронюваних авторським правом елементів передачі «Ревізор» шляхом перероблення.
За результатами порівняння двох передач експерт дійшов висновку, що у випусках програми «Інспектор Фреймут» було використано охоронювані елементи сценарію «Ревізора», а саме образ ведучої (обізнаним не потрібно пояснювати манеру поведінки О. Фреймут), характер поведінки (раптова перевірка, проти волі персоналу, допускаються силові сценарії доступу до службових приміщень, наприклад, на кухню), сюжетні дії, структура передачі, критерії перевірки, фінальний результат (формування рейтингу «рекомендує / не рекомендує», видача таблички).
При цьому експерт зазначає, що відмінності між передачами, окрім назви, зумовлені деякими незначними елементами, які для пересічного телеглядача не створюють принципової різниці у сприйнятті телевізійних передач.
Вкрай непрофесійно давати оцінку рішенням суду у справі, в якій не брав участі, не аналізував матеріали справи, але навіть з боку того ж «пересічного телеглядача» важко не погодитися з рішенням суду першої інстанції.
Адже всім зрозуміло, що так само, як і перехід з каналу на канал ведучої, у передачу «Інспектор Фреймут» з передачі «Ревізор» перейшли практично всі елементи даного телеформату: ведуча так само здійснює перевірки, оцінює за однаковими критеріями, рекомендує або не рекомендує.
Використання замість білої рукавички білого хустинки не створює розпізнавальної здатності для глядача.
Подібний підхід до вирішення спорів щодо телеформатів відображає загальносвітову практику, визнаючи існування формату передачі не лише у вигляді теми, ідеї і сюжету, а й як чогось більш складного і багатогранного.
І в цьому аспекті те, що постановою від 10 листопада 2015 року Вищий господарський суд України залишив у силі рішення Господарського суду міста Києва у справі «Ревізора», безумовно є позитивним моментом і в певному сенсі масштабною подією.
Незважаючи на відсутність єдності правозастосовчої практики і «інші» мінуси вітчизняного судочинства, після рішення у справі «Ревізора» Україна також de facto визнала існування телеформатів, а також de jure можливість захисту таких форматів.
