Управління авторським безправ’ям

Провину за це частково слід покласти на організації колективного управління авторським правом і суміжними правами.

У сучасному світі об’єкти авторського і суміжного права виникають у величезній кількості й з такою швидкістю, що контроль авторами таких об’єктів за дотриманням їхніх прав стає практично неможливим, зважаючи також і на кількість джерел відтворення такого контенту.

Історія цієї проблематики не нова. Еволюція права інтелектуальної власності пройшла етап виникнення органів колективного управління майновими правами на об’єкти авторського і суміжних прав.

Ще у XVII столітті у Франції П’єр-Огюстен Карон де Бомарше, який мав неабиякий досвід у правових битвах проти театрів, що неохоче визнавали майнові та немайнові права авторів, створив «Бюро з драматичного законодавства», яке пізніше було трансформоване в Товариство драматичних авторів і композиторів (SACD), що стало першим товариством з колективного управління авторськими правами.

Через півстоліття, у тій же Франції за ініціативи Оноре де Бальзака, Александра Дюма, Віктора Гюго та інших відомих літературних діячів XIX століття було створено Товариство літературних авторів (SGDL), засідання першої генеральної асамблеї якого відбулося наприкінці 1837 року.

З кінця XIX — початку XX століття подібні товариства з колективного управління авторськими і суміжними правами функціонували практично в усіх європейських та деяких інших країнах світу.

В Україні у 1973 році, після приєднання СРСР до Всесвітньої конвенції про авторське право (1952 р.), було створено Українське республіканське відділення Всесоюзного агентства з авторських прав.

На сьогодні в Україні колективне управління майновими правами здійснюють 18 організацій колективного управління, відомості про які внесені Державною службою інтелектуальної власності України до реєстру таких організацій.

Слід зазначити, що серед цих 18 організацій колективного управління (далі за текстом статті — ОКУ) деякі можна визнати пов’язаними (виходячи хоча б із тотожності юридичних адрес), інші поділені за об’єктами управління (авторське право чи суміжні права). При цьому майже всі, окрім 2 ОКУ з Полтави та Кіровограда, мають столичну «прописку».

Отже, можна виділити близько 10 самостійних ОКУ, що нині працюють на благо авторів. Причому ця робота відбувається переважно в Києві.

Коло проблем, пов’язаних із діяльністю сучасних ОКУ і постійно обговорюваних у науковому середовищі й учасниками юридичного ринку, найчастіше складається з питань, що стосуються ефективності їхньої роботи в аспекті збору та розподілу зібраної винагороди.

Однак сучасні реалії правової культури і свідомості в нашій країні аргументують пріоритетність функцій ОКУ щодо захисту прав, управління якими здійснюють такі організації, адже про масове бажання бізнесу і приватних осіб сплачувати роялті за використання об’єктів авторського і суміжних прав говорити не доводиться.

Тому особливо важливим видається обговорення проблем щодо виконання ОКУ саме захисних функцій. Таких проблем, зокрема й з особистої практики, вистачає. Адже про який збір винагороди може йтися, якщо повсюдне порушення авторських і суміжних прав через непрофесіоналізм ОКУ у рідкісних випадках може призвести до матеріальних або інших труднощів для порушника, сприяючи таким чином формуванню атмосфери безкарності?

Стан справ такий, що навіть за умови фіксації ОКУ неправомірного використання охоронюваних Законом України «Про авторське право і суміжні права» прав у комерційних цілях, ймовірність виплати компенсації за таке порушення становить менше 50%.

Проаналізувавши практику розгляду судових спорів у Києві у господарських справах про виплату компенсації у зв’язку з порушенням майнових прав суб’єктів авторського права і суміжних прав за минулий рік, розглянутих за позовами ОКУ в інтересах правовласників, вдалося отримати цікаві статистичні дані:

• 85% позовів розглядаються одними й тими ж суддями Господарського суду м. Києва;
• 60–75% позовів задовольняється судом першої інстанції;
• 40–50% рішень першої інстанції про задоволення позовів скасовуються при апеляційному перегляді з подальшою відмовою в позові і наступним підтвердженням правомірності такої відмови ВГСУ.

Вибірка судової практики за цими спорами по регіонах і в цілому по Україні не дозволить сформувати репрезентативні статистичні дані, оскільки, як вже було зазначено вище, ОКУ мають стійку столичну локалізацію. Але навіть та мала наявна практика регіональних судів свідчить про невисоку кількість позитивних рішень за позовами ОКУ.

Як бачимо, відсоток задоволених позовів Господарським судом м. Києва досить високий, але відсортувавши кількість спорів, у яких відповідачі через відносно невелику суму позову (в середньому це 12 180 грн — 36 540 грн) не мають інтересу до цього розгляду, і кількість скасованих рішень, ми отримаємо вельми незначну кількість виграних ОКУ справ.

Кількісно переважаюча причина відмов у задоволенні позовів ОКУ — неналежна фіксація фактів неправомірного використання об’єктів авторського права і суміжних прав.

На практиці виявлення і фіксація фактів комерційного використання об’єктів авторського і суміжних прав відбувається так:

• Спеціальний співробітник ОКУ під виглядом відвідувача заходить до приміщення, що належить/використовується потенційним порушником (це може бути фізособа, ФОП, юридична особа) у комерційних цілях (ресторан, магазин, кінотеатр тощо) і робить замовлення/купує товар або послугу.
  
  
• Зазначений співробітник за допомогою технічних засобів намагається зафіксувати факт використання об’єктів авторського права і суміжних прав.
  
  Наприклад, при фіксації порушення авторського права на музичний твір співробітник ОКУ знімає на відеокамеру приміщення, фіксуючи при цьому звучання в ньому певного музичного твору. Можливе також використання спеціальних застосунків на смартфонах для визначення авторства музики і тексту, зокрема Shazam, SoundHound, результати яких демонструються під час зйомки.
  
  
• Зафіксувавши факт порушення в описаний вище спосіб, і отримавши чек, який надалі слугуватиме доказом здійснення комерційної діяльності порушником та засобом його ідентифікації, співробітник складає акт фіксації.
  
  
• Після цього слідує звернення ОКУ з претензією до порушника про виплату компенсації або ж пряме звернення до суду з позовом про стягнення компенсації.

Втім, отримані в описаній процедурі фіксації матеріали, а саме відеозапис і акт фіксації, часто мають дуже слабку доказову силу. Активна захисна позиція порушника у більшості випадків здатна знівелювати значення поданих ОКУ доказів неправомірного використання об’єктів авторського права і суміжних прав, забезпечивши тим самим відмову у задоволенні позову ОКУ.

Причини неприйняття судами матеріалів фіксації порушення як доказів криються в низькій якості таких матеріалів, що зумовлено непрофесійністю їхніх укладачів.

Так, фіксуючи неправомірне використання, наприклад, музичних творів, працівники ОКУ здійснюють відеозйомку таким чином, що фіксується лише фонове звучання певного твору у приміщенні. Джерела відтворення звуків дуже часто залишаються за кадром, як і ознаки, що дозволяють ідентифікувати порушника.

Таких відеоматеріалів цілком достатньо для задоволення позовів у судах першої інстанції, але при перегляді їхніх рішень апеляційні й касаційні суди вже, можна сказати, традиційно звертають увагу на неналежний характер цих доказів.

Наприклад, під час розгляду справи № 910/1730/14 колегія ВГСУ зазначила наступне:

«Поданий Організацією в обґрунтування позову відеозапис фіксації публічного сповіщення Твору також не є належним доказом зі справи, оскільки не містить даних про джерело походження звуку, з якого відбувається публічне сповіщення музичних творів у приміщенні кафе-бару».

У рідкісних випадках критично до подібних відеодоказів ставиться навіть Господарський суд м. Києва, зокрема у рішенні у справі № 910/22079/13 викладено такий висновок судді:

«З проведеного відеозапису достовірно не вбачається, що такий запис проводився у приміщенні ресторану «La Cosmopolite», розташованого в м. Києві, по вул. Володимирській, буд. 47, оскільки спочатку здійснювалася відеозйомка зовнішньої інформаційної вивіски ресторану, а під час входу в приміщення відсутнє будь-яке зображення, залишається чорний фон, та згодом продовжується зйомка невідомого приміщення з наведенням об’єктива на колонки, з яких нібито відбувається публічне сповіщення музичних творів. При цьому, відеозйомка проводиться приховано, а з неї не вбачається, що вона проводиться в приміщенні ресторану «La Cosmopolite», оскільки відсутні будь-які ідентифікуючі ознаки.

Крім того, з відео не вбачається часу та дати проведення такої зйомки, а також не вбачається, звідки саме лунали спірні музичні твори. Також, на відео відсутні будь-які треті особи, зокрема й представники відповідача».

Таким чином, доказ, який на перший погляд здається достовірним — звучання музики у приміщенні — доказом неправомірного її відтворення не є.

Причиною відмови у задоволенні позовів ОКУ часто також є недбало складений акт фіксації правопорушення, що може полягати, наприклад, у не зазначенні в акті конкретних реквізитів довіреності працівника ОКУ, а отже — неможливості встановити, чи мав цей працівник право на проведення перевірки та чи був уповноважений на складання такого акта.

В одному з таких випадків колегія ВГСУ у справі № 910/1730/14 вказала:

«… згідно із зазначеним актом він брав участь у перевірці як представник Організації; але представник Організації участі у перевірці не брав, реквізити його довіреності в акті не зазначені. Відтак даний акт не є належним доказом у справі».

Одним із проявів непрофесіоналізму ОКУ можна також назвати звернення до судів із позовами про захист суміжних прав і виплату компенсації за порушення майнових прав на фонограми (відеограми). Такий спосіб захисту є неналежним, оскільки відповідно до частини 1 статті 43 ЗУ «Про авторське право і суміжні права» допускається пряме або опосередковане комерційне використання фонограм і відеограм та їхніх примірників (визначеними законодавством способами) без згоди виробників фонограм (відеограм), фонограми (відеограми) яких опубліковані для використання в комерційних цілях, але з виплатою винагороди.

У таких випадках слід звертатися з позовами про стягнення неотриманої винагороди, що ускладнено неможливістю розрахувати розмір такої винагороди через відсутність даних про рівень доходу порушника.

Із викладеного вище напрошується висновок про націленість ОКУ «зрубати легкі гроші», не обтяжуючи себе роботою над доказовою базою та формуванням стратегії захисту.

І доки в ОКУ буде саме такий підхід, правовласникам у процесі захисту своїх прав варто розраховувати лише на власні сили або кваліфікованих юридичних радників, а порушники зможуть і надалі безкарно використовувати чужу інтелектуальну власність. Інвестиційної привабливості така ситуація країні точно не додасть.