Проблема 9 травня в тому, що люди, які нібито перемогли, так і не стали справжніми переможцями і їм залишається лише щоразу нагадувати самим собі про славне минуле, де вони були важливими і де їх дії мали значення. І саме цим важливий цей день, а не міфічною пам'яттю про загиблих.

На папері в Другій світовій перемогли росіяни, українці, білоруси... А в реальності - німці й італійці. Інакше як пояснити, що переможені живуть значно краще, ніж переможці? То переміг хто?

І це неймовірно давить на тих українців і росіян, які першими говорять про "дєди воєвалі". І вся ця ненависть і заздрість веде людей на паради, змушує надягати георгіївські стрічки і брати до рук портрети загиблих. Бо так вони відчувають свою важливість.

Однак цікаво, ким би обрали бути ці люди: німцем із Мюнхена, в якого дід воював в СС, і в якого є непоганий автомобіль, пристойна квартира і 4000 євро зарплати, чи росіянином, в якого автомобіль "лада-калина" і зарплата 400 євро? Тільки чесно.

Тому 9 травня - це ніяка не пам'ять про загиблих. Бо пам'ять - це кладовище і тиша. Пам'ять - це запалити свічку на вікні, згадавши Голодомор. А паради з піснями - це зовсім не заради пам'яті. Це заради відчуття власної важливості. І це від злоби і власної безпорадності.

Відключити

Зрештою, хіба часто переможці кричать про свою перемогу? Та ні. Тому що їх статус говорить краще за їх слова. Успішність держав тут і зараз - це краще свідчення справжньої перемоги. А не паради і стрічки.

А коли людям немає що сказати про теперішнє, не кажучи вже про майбутнє, то вони завжди згадують про минуле. Тому що там вони були великим народом, який переміг фашистського монстра. А тут і зараз вони по великому рахунку ніхто.

І цей комплекс 9 травня існуватиме до того часу, поки буде ненависть до переможених. І вже не залишиться живим жодного ветерана Другої світової, а паради все одно ходитимуть. Бо тільки вони дають таке солодке відчуття перемоги і власної значущості, якого так не вистачає в реальному і бідному сьогоденні.