Сектор водопровідно-каналізаційного господарства України сьогодні перебуває у критичному стані. Зношеність мереж і технологічного обладнання на більшості підприємств ВКГ давно перевищила допустимі межі. Йдеться не про косметичні ремонти, а про системну деградацію інфраструктури, яка напряму загрожує безперебійному наданню послуг, якості води та екологічній безпеці.

Очевидно, що галузь потребує масштабних, фактично шалених інвестицій. Водночас закладати такі обсяги коштів у тарифи неможливо — це призвело б до їх неконтрольованого зростання та серйозної соціальної напруги. Саме тому в усьому світі модернізація водної інфраструктури фінансується за рахунок довгострокових кредитів і програм міжнародних фінансових організацій — Світового банку, ЄБРР, Європейського інвестиційного банку, НЕФКО та інших.

Однак для залучення таких ресурсів недостатньо лише правильно підготувати проєктну документацію. Ключовою умовою є фінансова спроможність самого підприємства. Жодна міжнародна фінансова установа не кредитує системно збиткові підприємства, які не мають прогнозованого та стабільного джерела повернення коштів. А таким джерелом у сфері ВКГ є виключно економічно обґрунтований тариф.

Показовим є приклад «Проєкту реконструкції міської інфраструктури – 2», що реалізовувався за кошти Світового банку. Частина залучених кредитів досі не повернута водоканалами саме через відсутність у тарифах повноцінної інвестиційної складової. У результаті борг України перед Світовим банком у межах цього проєкту сягає близько 37 млн доларів США. За таких умов будь-який відповідальний кредитор робить очевидний висновок: інвестувати в сектор без реформованої тарифної політики — надто високий ризик.

Окремим бар’єром є і задекларований державою курс на корпоратизацію комунальних підприємств. На практиці цей процес також блокується тарифною невизначеністю. Жоден міський голова не буде зацікавлений у перетворенні комунального підприємства на акціонерне товариство доти, доки тариф не забезпечує фінансової самодостатності. Адже нинішня модель дозволяє «латати тарифні діри» з місцевого бюджету, зберігаючи ручне управління підприємством і політичний контроль над ним.

Відключити

Те саме стосується і розвитку державно-приватного партнерства. Відсутність чітких, прогнозованих правил гри — насамперед у тарифній політиці — робить ППП у сфері ВКГ майже неможливим. Приватний інвестор не заходить у сектор, де немає зрозумілої економіки, гарантій повернення інвестицій і стабільного регуляторного середовища.

Таким чином, проблема залучення коштів у ВКГ — це не дефіцит донорів чи кредиторів. Це наслідок системної відсутності економічно обґрунтованих тарифів, які є фундаментом інвестицій, корпоратизації та партнерства з приватним сектором. Без вирішення цього питання галузь і надалі залишатиметься у пастці хронічного недофінансування.