Якими мають бути пріоритети нового Мінагро?

Причини - стрімкий ріст населення, урбанізація, зростання середнього класу що підкріплюється нестачею орних земель та глобальними змінами клімату.

В таких умовах перед Україною, здавалося б, відкривається ряд можливостей: маючи найбільші в Європі площі сільськогосподарських земель, наша країна могла б стати справжньою житницею планети. Реальність, на жаль, дещо інша: в структурі українського агросектору, на відміну від країн Європи, домінують низькоприбуткові культури, тваринництво представлене здебільшого курятиною, а на світовий ринок ми в основному експортуємо сировинну продукцію.

Сьогодні серед експертної та бізнес-спільноти існує відносний консенсус, що сектор, який генерує більше 10% ВВП та забезпечує продовольчу безпеку країни, потребує особливого фокусу в державній політиці, що стало ще більш зрозуміло після коронакризи.

А тому, враховуючи, що відновлення Мінагро – сьогодні вже рішення прийняте і справа часу, варто визначити ключові виклики, які стоять перед сектором, та подолання яких стане стратегічним пріоритетом майбутнього Міністерства на наступні роки.

Чи повинна держава стимулювати українських постачальників?

Український сільськогосподарський сектор має «вузькі місця» фактично на кожному етапі ланцюжка доданої вартості. Починаючи з найпершої стадії – постачання добрив та насіннєвого матеріалу, особливо враховуючи той факт, що це була одна з найгарячіших тем в галузі протягом останніх тижнів. Існує чітка залежність між використанням добрив та врожайністю сільськогосподарських культур, і українські виробники, попри очевидну кореляцію, не використовують добрива з достатньою інтенсивністю.

З одного боку, в Україні є потужна база мінеральних ресурсів (117 видів корисних копалин у майже 20 тис. родовищ), яка може використовуватися для виробництва як органічних, так і мінеральних добрив. Не дивно, що ідея підтримки національного виробника та встановлення обмежень на імпорт закордонних добрив для розвитку цього сектору в Україні доволі популярна. З іншого боку, українські добрива є набагато дорожчими за іноземні аналоги, а тому встановлення торговельних обмежень ставить у невигідне становище українських агровиробників. Тому зрештою від ідеї підтримки вітчизняних постачальників вирішили відмовитись – принаймні поки що. Проте немає сумнівів, що до цієї ідеї ще будуть повертатись – і не лише з добривами, а й з насінням, сільськогосподарською технікою тощо. І перед новим Міністерством неодмінно стоятиме завдання формування послідовної державної політики в цій сфері.

Як поліпшити продуктивність сектору?

Врожайність в Україні програє врожайності в інших країнах Європи. Причиною цьому є як брак інфраструктури, так і моральна застарілість технологій та методів агровиробництва.

Україна використовує близько 20% потенціалу зі зрошення та 10% дренажу сільськогосподарських земель. Це не дозволяє боротися з ерозією ґрунтів, від якої страждає приблизно кожен шостий гектар в Україні. При цьому, розвиток зрошувальної інфраструктури довгий час був заблокований відсутністю ринку землі, потребою у великій кількості інвестицій, недосконалим регулюванням. Тому постає завдання створення стимулів для інвестицій у інфраструктуру в агросекторі.

Крім того, в України є хороший потенціал для розвитку Agtech технологій. Інвестиції в розумні рішення в агросекторі можуть підвищити врожайність з одного гектару на 30%, а також суттєво зменшити витрати. Але, якщо багато виробників впроваджують Agtech рішення першого рівня (новітня техніка та обладнання), то рішення другого рівня (пов’язані з аналізом ґрунтів) досить рідко зустрічаються  серед малих та середніх виробників. Чи може держава вплинути на ситуацію – ще одне відкрите питання.

Як покращити структуру сектору?

На відміну від багатьох розвинутих країн, в українському сільському господарстві існує явний перекос в бік рослинництва. В структурі підсектору дуже малу частку займають високомаржинальні культури (фрукти, овочі, ягоди), в першу чергу, через відносно довгий період окупності, невизначеність у зв’язку з відсутністю ринку землі, браком know-how серед фермерів та складнощами зі збутом. Домінуючими культурами традиційно є зернові та олійні. При цьому, вирощування високомаржинальних культур створює набагато більшу додану вартість з розрахунку на 1 гектар і, відповідно, може принести більший прибуток виробникам.

Схожа ситуація і в тваринництві, де домінуючим товаром є курятина, частка якої у виробництві підсектору стабільно зростає. Виробництво ж свинини та яловичини потребує значних інвестицій та має довгий термін окупності, а також пов’язане з низкою викликів. Вітчизняний ринок червоного м’яса є нерозвинутий: українці в основному надають перевагу курятині через її доступність.

Натомість, якість української свинини та яловичини є недостатньою для багатьох експортних ринків: зокрема, досі діє заборона на експорт української продукції в ЄС. Саме тому розвиток тваринництва пов’язаний з потребою покращення якості вітчизняного м’яса фактично на всіх етапах ланцюжка виробництва: розведення тварин, використання кормів, ветеринарних послуг, доступності забійних потужностей тощо.

Тож новому міністру з командою доведеться вирішувати, яким чином Україна може здійснити перехід до виробництва більш прибуткової продукції.

Яким чином стимулювати переробку продукції?

Сьогодні Україна, за деякими винятками, спеціалізується на експорті сировинної продукції. Наприклад, на переробку спрямовується 18% української пшениці, в той час як на експорт в непереробленому вигляді – 57%. Схожа ситуація і з іншими культурами.

Проблема є характерною не лише для рослинництва. Так, в Україні досить неконкурентоспроможний молочний сектор, де серед молочної продукції велику частку займає імпортна продукція. Через низьку якість українського молока, яке в основному виробляється домогосподарствами, а також брак знань та технологій, українські виробники часто не можуть конкурувати з іноземними. Разом з тим, перехід від експорту сировини до переробки продукції є важливим для створення більшої доданої вартості в межах країни.

Як розвивати інфраструктуру, робочу силу та ринки збуту в агро?

Україна має низку системних викликів, їх вирішення – справа кількох років. Йдеться про брак елеваторних потужностей для зберігання зерна (особливо для малих виробників), що призводить до втрат продукції, високу вартість залізничних та морських перевезень, критичний стан транспортної інфраструктури, брак кваліфікованої робочої сили, труднощі з доступом до ринків та брак гармонізації законодавства з ЄС.

Чимало урядів країни намагалися написати стратегію розвитку агросектору, яка так і залишалась сукупністю декларативних лозунгів на папері. Саме тому, визначаючи вектор розвитку агросектору, та й економіки в цілому, новостворене Міністерство має зрозуміти поточне місце України на світовій мапі, розробити стратегічні ініціативи, що дозволять досягнути чітко вимірюваних результатів у визначені строки та забезпечити чітку співпрацю з ринковими гравцями, експертним середовищем та іншими релевантними стейкхолдерами, від яких залежить успіх впроваджуваних реформ.