Завершуючи написання кандидатської дисертації, шліфую розділи. Нещодавно надибав доволі цікаві факти до Дня Незалежності Фінляндії. Виявляється, наша спільна східна сусідка (Московія) у своїй царській іпостасі неодноразово прагнула відірвати від Швеції фінляндські землі. Тут з легкістю дорікнемо апологетам "скрєпної" історії, що власне пітерський генштаб вигадав країну Суомі, а ніякий не віденський чи берлінський, як скажімо було з Україною.
Так, у 1789 р. наближений до Єкатєріни ІІ шведський дворянин Ґьоран-Маґнус Спренґтпортен ініціював сепаратистську змову в селищі Ан'яла, де було вперше проголошено, що Фінляндія – окрема від Швеції держава, але під протекторатом корони Романових. Згодом, схожу мантру повторили вже за Алєксандра І – спершу на Борґоському сеймі у 1808 р. вустами того барона Спренґтпортена, а потім, під час підписання Фредріксгамської мирної угоди між Санкт-Петербургом і Стокгольмом у 1809 р. Тоді на 109 років Фінляндію таки приєднали як автономію до Московії зі збереженням усіх прав та збільшенням привілеїв.
Імператори Ніколай І та Алєксандр ІI не тільки не перешкоджали збереженню місцевих традицій та законів, але й дозволили виключно фінляндське самоврядування з "податковим раєм". Таким чином, вони посприяли розквіту національної самосвідомості серед фінів, викохуючи до самодержавства лояльність, закриваючи очі на паростки майбутньої сепарації (власна валюта – марка, свій станово-представницький Сейм, перші політичні партії з яскраво ідеологічним забарвленням).
У 1820-1840-х рр. так звану "фінляндську ідею" проповідували лояльні до держави Романових дворяни шведського походження за не маленькі кошти з Санкт-Петербурга. Нові господарі Фінляндії розраховували привілеями та подачками підкупити місцеву еліту, для її подальшого влиття у загальноімперське дворянство, як це вже сталося з козацької старшиною в Наддніпрянській Україні та з польською шляхтою. Так Романови прагнули колонізувати найбільш європейську провінцію своєї держави.
Скажімо, видатний ідеолог фенноманії Адольф-Івар Арвідссон на початку правління Ніколая І зауважив, що «фінляндські піддані царя вже не є шведами, однак московитами вони не прагнуть стати, тож залишається бути фінами». Головним об'єднавчим фактором Арвідссон називав фінську мову, яка стане підмурком майбутньої "незалежної держави" Фінляндії. Згодом ці ідеї були доповнені філософом Ісраелем Гвассером та развинені публіцистом Юганом Снелльманом, істориком Юрйо-Сакарі Юрйо-Коскіненом і філософом Аґатоном Меурманом.
Апогеєм же розквіту "фінського сепаратизму" стало правління Ніколая ІІ, що своєю імпотенцією як державника (русифікація, сприяння чорносотенному шовінізму, єврейські погроми) остаточно перетворив політичний "фінляндський проект" на національний. Звісно, що Лютнева і Жовтнева революції просто довершили всі ці попередні здобутки – саме у 1917 р. фінляндці (фіни, саами та фінські шведи) зрозуміли, що унезалежнення є єдиним шляхом до відкидання всього варварського, що століттями перло зі Сходу, і жодні подальші суперечності (Визвольна Війна 1918 р., заборона комунізму, націоналістичний заколот у 1932 р.) не стануть на заваді. Шкода, що тогочасні українці проґавили свою можливість піти аналогічним до фінляндців шляхом. Святкували б і ми 100-річчя своєї самостійності...
ЄвропаФінляндіяРосійська імперіяісторіянезалежністьпатріотизмсепаратизм