Коли ми подивимось сьогодні на мапу Європи та світу, одразу ж почнемо ділити країни на “своїх” та “чужих”, тих “хто за нас” і тих “хто за них”, ворогів ординської, необільшовицької та антихристиянської Московії. На даний момент українцям, як і нашим сусідам-москалям, важливо провести чітку межу між державами-союзниками і ворогами чи конкурентами, в той же час встановлюючи у світі власну геополітичну траєкторію.
Дуже часто серед активістів українського правого руху виникають дискусії з приводу того, яким шляхом має піти сучасна Україна, актуалізуючи в духовний вимір, український космічний егрегор, власну альтернативну геополітичну мету. Україна, яка продовжує знаходитись поміж двох агресивних світів – диким Сходом і прогресивним Заходом – має йти тільки власним третім шляхом при цьому, долучаючи до сфери своїх інтересів дружні держави, яким набридли московський православний необільшовизм та західний толеруючий мультикультуралізм. Жодних спільних дій з цими антилюдськими силами не може бути!
Сьогодні нам варто розуміти, що Східна і Західна Європа ментально і суттєво відрізняються одна від одної. Це сумна історична спадщина нашого континенту! Такі країни, як Польща, Мадярщина, Чехія, Румунія, Хорватія, Словаччина, Сербія, Литва, Латвія, Естонія ніколи не сприймуть всю ту антилюдську диктатуру, яку несуть Москва та Брюссель цим країнам. Єдиний шлях, яким може йти Східна Європа – це всім відома Балто-Чорноморська вісь на чолі з Україною, а отже – єдина альтернатива двом таким різним, але в той самий час однаковим режимам.
Як влучно зазначив видатний фізик та громадський діяч з підавстрійської Галичини Іван Пулюй: «Як тільки на політичній арені Європи настає для Москви критичний момент, виникає українське питання! У теперішньому становищі для Європи постає необхідність признати, до чого може призвести відторгнення від Росії земель, які вона “збирала” для придушення і пограбування народів та знищення людської культури...». Тож виходячи з такої хиткої геополітичної ситуації, яка сьогодні грізно нависає дамоклевим мечем над всією Європою, для того, щоб поставити кремлівському колосу та брюссельському ісполіну реальний бар'єр, потрібно спочатку визволити Україну, і це слід зробити насамперед в інтересах стабільності та миру на всьому європейському континенті, і аж ніяк супроти цього.
Власне, в інтересах культури та цивілізації сучасної Європи створення сильного заслону новій ординській загрозі православного необільшовизму в межах новоутвореного військово-політичного союзу країн Міжмор’я на чолі з Україною, щоб припинити подальше викрадення земель і сліпий порив до руйнування, головно і є тією умовою для вільного розвитку, національного життя та культурної самостійності всіх європейських держав. А соборність і самостійність України є, в нашому глибокому переконанні, ключ для збереження миру в усій Європі! Саме через відродження національної незалежності України та створення вже згаданої Балто-Чорноморської вісі держав буде існувати реальна можливість витіснення з Чорного моря, Балтики, Кавказу і Балкан маніакально-мессіанських претензій Московії на всесвітню владу.
Але для того, щоб хоч на хвилину уявити собі такий військово-політичний союз країн Міжмор’я на чолі з Україною, ми маємо озирнутись навколо і запитати себе, чи є мадяри, поляки і румуни тими реальними союзниками українців, які б гідні були протистояти агресивним потугам Москви та мультикультурним девіаціям Брюсселя?
Не так давно полтавський правий філософ і публіцист Ігор Загребельний активно почав просувати ідею більш тісної співпраці Києва з Варшавою та Будапештом для подальшого формування кістяка можливого Балто-Чорноморському союзу. У свої статті “Україна – п’яте колесо Вишеградського возу” автор підкреслює тезу, що зближення України з Вишеградської четвіркою (Польща, Чехія, Словаччина і Мадярщина) і її подальша залученість до розбудови Міжмор'я стануть можливими лише за умов спільності базових політичної-ціннісних орієнтирів. Однак, на нашу думку, актуальним залишається панічна, ба навіть параноїдальна, увага Польщі та Мадярщини до захисту своїх національних меншин (поляків і мадярів) в Україні. Це наштовхує на думку, що Варшава і Будапешт йдуть шляхом Москви, але виключно у фінансово-культурному просторі, даючи своїм етнічним співвітчизникам карт-бланш для подальшого розгортання шабашу сепаратизму.
У своїй іншій статті під назвою “Вишеградський щит Європи: перші перемоги” Ігор Загребельний вказує, що «лідери країн-учасниць Вишеградської четвірки (а ними явно є Будапешт і Варшава) здатні чинити належний опір бюрократам з Брюсселя і домінуванню Берліну. Адже якісно нова консолідація декількох держав, котрим у межах ЄС була відведена роль “молодших партнерів”, приносить цілком відчутні політичні результати». Звісно, що роздуми полтавського правого філософа і публіциста прагнуть відкрити причинені двері напруженого міжнаціонального діалогу і в перспективі наштовхнути на пошуки можливої співпраці правих рухів з України, Польщі та Мадярщини проти мультикультуралізму та євразійства. Спільними для націоналістичних рухів цих 3-х країн можуть бути законодавчі ініціативи щодо запобігання ромській злочинності та пропагування ролі відповідального батьківства серед ромів (це, що стосується Закарпаття!), а також контролю з недопущення навмисної руйнації та вандалізації історичних пам’яток (це, що стосується польської Західної Галичини та Підляшшя).
Слід враховувати, що в політиці протидії прагненням Україні традиційним союзником Мадярщини, переважно католицької країни, завжди була і залишається на сьогодні така ж консервативна католицька Польща. Думки цих католицьких країн збігаються за основним геополітичним позицій, взаємно доповнюючи одна одну, що дозволяє їм виробити спільну стратегію в регіоні Східної Європи. Отже, звідси випливає висновок, що ідея так званої “Великої Польщі” (пол. Wielka Rzeczpospolita Polska) комплементарна ідеї “Великої Мадярщини” (мадяр. Nagy-Magyarorszag) і ні в якій мірі їй не суперечить. Навіть поляки шанують мадярського турула, але не як міфічного птаха, а як символ дружби між Польщею і Мадярщиною. Звісно, що наші державні мужі на мають і краплі прозорливості чи може елементарної геополітичної логіки аби побачити іманентну загрозу, яка зависла над українським Заходом в образі двох хижих птахів: мадярського турула та польського срібного коронованого орла, що прагнуть своїми пазурами вдертись в державне тіло України.
Як би там не було, але марення про консолідацію наших країн і утворення трикутника Київ-Варшава-Будапешт не може йти мови у найближчі роки, у першу чергу, через не бажання двох останніх суб’єктів рахуватись з прагненням оновленої України, хоч і під владою думо ліберальних олігархів. Ми програмуємо ідею нашого власного союзу Міжмор’я, але без подолання шовіністичного іредентизму з боку Польщі та Мадярщини, нам втримати європейський захисний щит від ординського нашестя Московію.
У той же час, роль України на геополітичній арені послаблюють й інтриги московських дипломатів, які намагаються руками деяких праворадикальних сил в Польщі та Мадярщині роздмухувати сепаратистські настрої, адже самостійність соборної України є тим гордієвим вузлом, від розв'язання якого залежить мир у Європі і якого боїться Московія. Висока мета і ціна майбутнього миру в Європі, який постане лиш з відновленням національного порядку, можуть бути забезпечені тільки за рахунок цілковитого усунення московської небезпеки! І в цей процес ліквідації Московії як держави Україна має долучити країни майбутнього союзу Міжмор’я – “свої” допоможуть боронити власний дім від “чужих”. Тут Україна повинна позбутися свого комплексу неповноцінності по відношенню до “великих” європейських націй і впевнено взятися за виконання покладеної на неї метаісторичного завдання.
ЄвропаМіжмор'яУкраїнаМадярщинапольщарфМосковіяЄСЗакарпаттянаціоналізмсепаратизмгеополітика