Порушення процедури притягнення до відповідальності народних депутатів

Право недоторканності народного депутата треба розуміти як органічну складову його конституційного статусу, що має на меті забезпечення умов для реалізації покладених на нього повноважень. Тому виходячи з правової природи парламентаризму, мандата народного депутата України, який, обирається всенародно та представляє інтереси народу України, недоторканність народного депутата України також є органічною складовою його конституційного статусу.

Тому позбавлення депутатської недоторканості та надання згоди ВРУ на притягнення народного депутата, до кримінальної відповідальності, затримання та арешт які проводилися з порушення встановленої законом процедури, створюють загрозу порушення основних підвалин парламентаризму та обумовлюють публічно – правовий спір.

За період незалежної України Верховна Рада України ставила на розгляд питання про позбавлення депутатської недоторканості  близько 14-ти разів по відношенню до різних депутатів та з різних причин.

Вирішення питання про позбавлення депутатської недоторканості для надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешт лежить не лише в правовій площині але і в політичній.

Політичний підтекст та наявність політичної волі зумовило те, що досить часто народних депутатів позбавляли недоторканності та надавали згоду на притягнення їх до кримінальної відповідальності з грубими порушеннями Закону України «Про регламент Верховної ради України».

Проаналізувавши процедуру розгляду та вирішення питання про надання згоди на притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності за останні декілька років, а також рішення судів з цього приводу, слід виділити основні порушення норм Регламенту:

- Невідповідність подання Генерального прокурора вимогам ЗУ «Про регламент ВРУ».
(зокрема внесення на розгляд одного подання про притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешт замість трьох як того вимагає Регламент).

- Відсутність розгляду подання в профільному комітеті або ж не врахування висновків профільного комітету.
(відповідно до процедури після внесення подання Комітет з питань регламенту ВРУ здійснює аналіз подання на його обгрунтованість, вмотивованіть щодо кожного питання та надає в подальшому свій висновок, щодо можливості включення даних питань до пленарного засідання)

- Порушення процедури обговорення вказаних питань в порядку ст. 20-23 Регламенту
(народні депутати обговорюють всі три питання одночасно, враховуючи при цьому вмотивованість та обгрунтованість надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешту як одну процесуальну дію. Вказане порушення є наслідком попереднього порушення щодо внесення одного подання. Хоча в результатів голосування відбувається щодо кожного питання окремо).

- Відсутність проголошення повного тексту подання.
(Спікер парламенту має зачитати повний текст подання Генпрокурора під час розгляду вказаного питання на пленарному засіданні).

- Не ознайомлення депутатів зі змістом подання та висновком комітету

Виходячи із судової практики оскарження вказаний рішень ВРУ слід відмітити наявність ще одного, не менш проблемного питання, а саме підсудності справ, щодо оскарження постанов ВРУ про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешту народного депутата.

За всю історію оскарження даних рішень парламенту такі спори розглядав Вищий адміністративний суд України як суд першої інстанції в порядку ч.4 ст.18 КАСУ. Проте деякі науковці вважають, що вказаний спір лежить в площині кримінально-правових відносин і має розглядатися в порядку кримінального судочинства.

Однак з таким твердженням погодитись неможна оскільки в даному випадку ми маємо справу з публічно-правовими відносинами, які виникли на основі норм публічного права та між суб’єктом владних повноважень.

Більше того відмінність публічно-правового спору від інших полягає саме в тому, що такий владний суб’єкт приймаючи оскаржувані рішення реалізує свої владні управлінські функції які надані йому законом, та які мають вплив на права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб.

В даному випадку, дії Верховної Ради України щодо включення до порядку денного пленарного засідання та розгляду питання про надання згоди на притягнення народного депутата України, до кримінальної відповідальності, затримання та арешт, є активними діями відповідача, які вплинули на права, свободи та інтереси позивача.

Також, оскаржувані постанови Верховної Ради України є індивідуальним правовим актом, тобто офіційно оформленим результатом волевиявлення органу державної влади, здійснюваний в односторонньому порядку і спрямований на виникнення певних юридичних наслідків, стосується конкретно інтересів народного депутата., його прав і обов’язків, оскільки породжує для нього певні юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена в рішенні Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп (справа 3/35-313), в якому зазначено, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

З приводу можливості вирішення зазначеного вище спору, що виник між народним депутатом та Верховною Радою України, в порядку кримінального судочинства, необхідно звернути увагу на положення ст.481-483 КПК України, що передбачають кримінальне провадження стосовно окремих категорій осіб. Однак застосування вказаних положень закону в кримінальному аспекті виявляється в проведенні окремих кримінально - процесуальних дій, а в публічно-правовому аспекті в особливому порядку надання згоди ВРУ на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешту народного депутата України.

Отже, вказані норми кримінального процесуального закону регламентують не порядок дій Верховної ради України, а дії учасників кримінального провадження після надання згоди ВРУ на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешту народного депутата.

Крім того, стаття 24 КПК закріплює право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності лише суду, слідчого судді, прокурора та слідчого.

До того ж глава 37 КПК «Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб» не закріплює таку правомочність підозрюваного та не регламентує порядок розгляду загальним судом подібного клопотання/позову.

Оскільки Кримінальний процесуальний закон базується на принципі, дозволено лише те, що прямо передбачено законом, а оскарження рішення ВРУ не передбачено діючим КПК України, можливість розгляду вказаного спору в межах кримінального судочинства є протиправним.

Разом з тим, жодним процесуальним законом не передбачено щоб стороною або учасником кримінального провадження виступав орган державної влади.