Як принцип добросовісності міняє судову практику
Принцип «справедливості, добросовісності та розумності», який фігурує серед засад цивільного права, довго викликав нерозуміння у юристів. Його ігнорували, з нього приховано чи відверто глузували, а викладачі цивільного права не могли пояснити, що він собою являє. Тепер принцип добросовісності змінює судову практику. Звернімося до двох показових прикладів.
- Правочин щодо нерухомого майна, вчинений без згоди органу опіки та піклування.
Для укладення будь-якого договору щодо квартири/будинку, в якому зареєстрована чи проживає дитина, необхідно отримати згоду органу опіки та піклування. Коли договір укладено без згоди – суд визнає його недійсним. Це правило діяло в Україні роками. На ньому навіть можна було вибудувати цілу схему. Людина продає житло без згоди органу опіки та піклування, новий власник бере кредит та передає житло в іпотеку, кредит не сплачує. Тоді попередній власник визнає договір купівлі-продажу недійсним, а іпотеку припиненою, бо там весь цей час живуть діти, а згоди органу опіки отримано не було. До недавніх пір завдання суду обмежувалося з’ясуванням того, чи мала дитина право користування житлом на момент укладення договору і чи було отримано згоду органу опіки.
Однак, нинішня судова практика вимагає враховувати добросовісність поведінки сторін. Коли батьки дитини продають квартиру і пишуть у договорі, що діти не мають прав на це майно, а потім просять визнати договір недійсним через відсутність згоди органу опіки та піклування – то це недобросовісна поведінка, яка є підставою для відмови у позові.
- Правочин про відчуження одним із подружжя майна без згоди другого.
Сімейний кодекс вимагає отримання нотаріально посвідченої згоди другого із подружжя на укладення договору щодо нерухомого майна. У справах останніх років про визнання недійсними договорів через відсутність цієї згоди можна простежити, як відбулася ціла еволюція судової практики. Спершу договори, укладені без згоди кожного із подружжя, суди визнавали недійсними і застосовували двосторонню реституцію. Згодом практика змінилася – договори залишалися дійсними, але суди визнавали за другим із подружжя право на компенсацію половини вартості. Зрештою, принцип добросовісності посприяв виробленню компромісного варіанту – договір можна визнати недійсним тоді, коли той із подружжя, хто виступив продавцем, та третя особа – контрагент за договором, діяли недобросовісно. Недобросовісною, зокрема, визнається така поведінка, коли контрагент знав або не міг не знати про те, що продавець перебуває у шлюбі, а майно є спільною власністю. Наприклад, коли чоловік без згоди дружини дарує квартиру, нажиту у шлюбі, свої мамі, то вони обоє діють недобросовісно. Бо важко собі уявити, щоб мама не знала, що її син ось уже двадцять років як одружений.
Я впевнений, що сфера впливу принципу добросовісності на судову практику лише зростатиме. Для мене це елемент тієї ж тенденції, що й застосування засади верховенства права та практики Європейського суду з прав людини.
