Кого підтримувати Україні у війні в Нагірному Карабасі? Власне це питання для багатьох вирішене. Україна за два тижні до війни записала Азербайджан у свої стратегічні партнери у Стратегії національної безпеки. Азербайджан відновлює свої кордони, тобто саме на території, що міжнародними структурами офіційно визнана як підконтрольна Баку, сьогодні перебувають вірменські війська. А так, ласт бат нот ліст, Вірменія не підтримує під час голосувань Генеральної Асамблеї ООН проукраїнські рішення щодо Криму, синхронно підігруючи росіянам. На відміну від Азербайджану.

Я скажу головніше у цьому переліку – як би зараз не писали про відсутність паралелей з Донбасом, відновлення територіальної цілісності Азербайджану дасть надію. Надію, яку частина українців уже почали втрачати, - про звільнення Донбасу та Криму.

Основне місце, де ведуться сучасні війни – це мізки громадян. І від того, чия сторона переможе в цих мізках, залежатиме те, чиї прапори і танки вважатимуться «своїми». Бо саме цю війну ми програвали два десятки років, перед тим як втратити Крим і Донбас. І саме одним з переломних моментів у цій війні може стати віра у перемогу, яку дадуть перемоги інших. Відчуття того, що проблема «заморожених» конфліктів може вирішуватись на користь постраждалої сторони.

Так, є питання щодо конфлікту права націй на самовизначення – з одного боку і держав на територіальну цілісність – з іншого. Але це питання стосується виключно Нагорного Карабаху, а не території, навколо нього, які були захоплені вірменами під час війни початку 90-х.

 Все це зрозуміло. Але є й інша сторона медалі – Вірменія за політичним устроєм і цінностями значно ближче Україні, ніж Азербайджан. Я зараз не беру віру. Я беру демократичний лад. Вірменія – це країна, де змінюються режими. Де в політичній ситуації відбуваються зміни і відчувається можливість зміни.

Відключити

І ще. У Вірменії був шанс вийти з російських обійм. Були спроби диверсифікації зовнішніх партнерів, у тому числі – й участь у спільних навчаннях з НАТО. Але – назад – у ці ж російські обійми її буде штовхати війна. І проблема буде не в Пашиняні. А у тому, що в громадській думці, навіть після російського кидка і ігнорування зобов’язань по ОДКБ, складатиметься картина про відсутність альтернатив крім як партнерства з РФ. Чи може Україна працює в громадській думці Вірменії? Нав’язує якісь дискусії чи наративи? Наприклад, що відхід Росії від підтримки вірмен в Нагірному Карабасі, звільняє Вірменію від підтримки російської окупації Криму.

Тут просяться паралелі з Білоруссю, яка намагалась вийти з російського впливу, але протести, що розгорнулись в ній, штовхнули її назад до Москви. І якщо протест програє, то керівництво Білорусі вже буде вимушене залишатись там – значно ближче до Москви, ніж у липні цього року.

І я повернусь до Азербайджану. Чи доцільно підтримувати авторитарнішу країну в боротьбі з демократичнішою? Власне, питання риторичне. Бо США підтримують недемократичні режими – тоді коли вигідно їм. Кремль інколи навпаки – підтримують країни, з найрозвиненішими демократичними інститутами в своєму регіоні. Та ж Вірменія чи Киргизія. Власне погугліть крилатий вираз про Самосу.

Питання у тому, чи не призведе така однозначна підтримка – до того, що проросійські настрої у інших країнах посиляться. І прокремлівські тенденції – у тій же Вірменії чи Білорусі. І висновок буде не в тому, щоб не підтримувати опозицію в Мінську чи владу в Єревані. А у тому, що паралельно з підтримкою прямих союзників – працювати в громадській думці іншої сторони. Воювати за мізки там. На далеких підступах до Кремля.