Податкова система під час війни та у повоєнний період

Вже неодноразово зазначалось, що ця війна, як взагалі будь-яка війна, ведеться не тільки на військове-технічне, але і економічне виснаження противника. Тому так важливо реалізовувати економічну політику, яка би дозволила розраховувати не тільки на підтримку зовнішніх союзників, але і могла забезпечувати фінансування основних функцій держави за рахунок внутрішніх можливостей країни. Хоча, звісно, без значної зовнішньої фінансової допомоги, Україна не витягне.

Одним з ключових інструментів економічної політики, який є у держави для цього — податкова політика.

Війна, хоча значною мірою це стосується і повоєнного часу, об'єктивно визначає свої особливості її реалізації.

У першу чергу податкова політика повинна бути максимально простою з точки зору обліку та здійснення платежів до державного та місцевих бюджетів. Крім того, вона не повинна надмірно обтяжувати бізнес та населення прямими податками (податок на прибуток підприємств, податки на фонд оплати праці). Бо в іншому випадку бізнесу значно легше буде зупинити діяльність чи взагалі ліквідуватись, а громадянам сидіти десь по селам, ніж працювати зі значно нижчими доходами. Потрібно сприймати як факт, що в українській хаотичній ринковій економіці з доволі низькою правовою культурою радянська мобілізаційна система економіки не працюватиме.

Слід враховувати, що крім звичайних ризиків бізнесової діяльності під час війни з'являється надзвичайні ризики пов'язані із загрозою життю та втратою активів. Тому аргумент, що нам потрібно підвищувати прямі податки, бо в умовах війни нічим фінансувати видатки державного і місцевих бюджетів, є некомпетентним та взагалі вкрай шкідливим для держави.

Натомість умови сплати непрямих податків варто відновлювати.

Рішення, яке було ухвалено у перші дні війни щодо максимального спрощення системи оподаткування і зниження податкового навантаження, в цілому було правильним. Хоча, очевидно, це не могло стосуватись імпорту та/або придбання коштовних активів.

Саме шокуючі факти імпорту дорогих авто без сплати податків стали найбільш очевидним прикладом часткової некоректності того рішення.

Але в умовах воєнної катастрофи, яка загрожувала існуванню української державності у перші дні та тижні війни, помилковість державних рішень, у тому числі у податковій сфері, можна якщо не виправдати, то зрозуміти.

У той же час, якщо протягом першого місяця війни, з цими помилками можна було миритись, то чим далі, тим більш очевидною стає необхідність внесення змін у податкову систему воєнного часу.

Спочатку слід нагадати, що податки на кінцеве споживання (ПДВ та акцизи) формують більшу частину податкових зборів до держбюджету (десь 63-65 відсотків у 2021 році).

Тому з точки зору наповнення державної скарбниці необхідно, у першу чергу, відновити у повному обсязі сплату ПДВ при імпорті готової продукції, а також при її реалізації в межах країни вітчизняними виробниками. У той же час, якщо йдеться про реалізацію готової продукції в районах бойових дій та наближених до них, то суб'єктам бізнесової діяльності доцільно дозволяти працювати на спрощеній системі оподаткування, де вони не є зареєстрованими платниками ПДВ.

Цілком допустимим є збереження пільгової ставки ПДВ при імпорті чи внутрішньому виробництві та реалізації нафтопродуктів. У той же час необхідно відновити сплату акцизу на нафтопродукти. На сьогодні цей бізнес з існуючим податковим навантаженням має прибутковість більше ста процентів. Це абсурдно, особливо, коли урядовці скаржаться на катастрофічну нестачу коштів у державній казні.

Що стосується імпорту чи внутрішній реалізації сировини та напівфабрикатів безпосередньо переробним підприємствам та підприємствам аграрного сектору, то необхідно надати відстрочку сплати ПДВ в залежності від складності виробництва, де вони використовуються, на строк від 90 до 180 днів. Головна мета відстрочки сплати ПДВ — здешевити бізнесову діяльність та не відволікати об'єктивно обмежені фінансові ресурси підприємств, тим самим стимулюючи їх до відновлення чи розширення виробничої діяльності.

Також варто відновити сплату мита при імпорті легкових автомобілів. Звісно, доцільно суттєво знизити ставку мита для вживаних авто, крім тих, що мають об'єм двигуна більше 2,5 літрів. У той же час, якщо такі авто імпортуються для потреб ЗСУ, у тому числі для підрозділів тероборони, то при наявності відповідних супроводжувальних документів та відповідальних осіб їх можна дозволити завозити без сплати ввізного мита та ПДВ. Це стосується і іншої імпортованої продукції військового чи подвійного призначення для потреб ЗСУ.

Хоча має бути налагоджена така система обліку, держреєстрації та постановки на баланс відповідних військових підрозділів, що унеможливлять зловживання безподатковим завезенням товарів для потреб ЗСУ.

На час війни та щонайменше протягом першого фінансового року після її завершення не варто піднімати ставки акцизів. В умовах значного падіння доходів населення це лише провокуватиме додаткову “тінізацію” та криміналізацію обороту підакцизних товарів (тютюнових та горілчаних виробів, а також пального).

Стосовно прямих податків та спрощеної системи оподаткування

В умовах дії воєнного стану та втрат, від яких потерпає бізнес, розраховувати на суттєві надходження до держбюджету від сплати податку на прибуток не доводиться. Практично всі підприємства збиткові. Відновлюючи діяльність, при тому що протягом найближчих місяців вона буде об'єктивно збитковою, бізнес розраховує на поступове відновлення економіки країни. За таких обставин абсолютно недоцільно взагалі відновлювати сплату податку на прибуток. Поодинокі підприємства, які матимуть прибуток, не виправдовують існування системи адміністрування сплати цього податку. Тому доцільно на час дії воєнного стану та щонайменше першого повоєнного року взагалі встановити нульову ставку на прибуток.

Бажано також, починаючи з 2023 року, повністю перейти з податку на прибуток до податку на виведений капітал (ПнВК), встановивши ставку на рівні 15%.

При цьому, в разі виведення дивідендів за межі України, має сплачуватись податок за звичайною ставкою.

Слід враховувати, що встановлення нульової ставки з податку на прибуток не скасовує можливість уряду зобов'язати компанії з державним капіталом сплатити дивіденди за підсумками 2022 року, якщо вони матимуть прибуток.

Також варто суттєво зменшити ставку податку на доходи фізосіб (ПДФО). Взагалі, громадяни, які залишаються в країні та офіційно декларують доходи, а також підприємства, які виплачують легальну зарплату найманим працівникам — це вже дуже позитивний факт. Тому варто знизити ставку ПДФО до 10 відсотків на час дії воєнного стану (в районах, в яких ведуться бойові дії, чи знаходяться у межах до 100 км від них, ставку ПДФО потрібно встановити на рівні 5 відсотків, всі кошти від сплати якого мають у повному обсязі надходити у місцеві бюджети), і після припинення дії воєнного стану підняти до 13%. Лише з доходів, які перебільшують еквівалент 100 тис доларів річного доходу, ставку можна підняти до 15%. При цьому протягом війни та у повоєнний час (3-5 років) варто всі кошти, сплачені з доходів фізосіб, залишати у місцевих бюджетах. Можливо за виключенням, отриманих ними процентних доходів по банківським депозитам та доходів по цінним паперам (процентних, дивідендів, курсових).

Військовий збір варто повністю ліквідувати. Це, по-суті, складова ПДФО, яка створює додатковий тиск на фонд оплати праці і провокує лише “тінізацію” діяльності бізнесу. Краще замість цього підняти ставку ПДВ на 1 чи навіть 2 відсотки, що повністю перекриє надходження до держбюджету від військового збору. Можна навіть в усіх чеках відображати цю додаткову ставку ПДВ (1 чи 2 відсотки), як кошти, що спрямовуються на фінансування ЗСУ.

Окремо слід зазначити ситуацію з ЄСВ. Очевидно, що Пенсійний фонд України (ПФУ) зараз зіштовхується з дуже суттєвим падінням власних доходів, тому весь дефіцит доводиться перекривати за рахунок коштів держбюджету. Намаганням зібрати кошти до ПФУ за рахунок збереження існуючої моделі сплати ЄСВ лише обмежуватимуть можливість та бажання бізнесу працювати в “білу”. Слід також враховувати, що в умовах війни та ризиків загинути, сплата внесків на пенсійне страхування чи страхування на випадок тимчасової непрацездатності виглядає, м'яко кажучи, сюрреалістично.

Тому збереження існуючої ставки ЄСВ доцільно залишати лише для осіб, які отримують зарплату за рахунок бюджетних коштів. Для держави — це буде лише механізмом перерозподілу коштів на користь ПФУ.

Що стосується бізнесових підприємств, то на час війни сплачуватись ЄСВ має лише у межах мінімальної зарплати. А в районах, в яких ведуться бойові дії, чи знаходяться у межах до 100 км від них, ЄСВ взагалі не повинен сплачуватись бізнесом. Там сам факт легальної діяльності підприємств з наявністю найманих працівників — це вже без жодного пафосу виглядає подвигом. Та сама система сплати ЄСВ має бути для самозайнятих осіб.

Дуже важливо після завершення дії воєнного стану для відновлення ділової активності та сприяння повернення біженців та тимчасово переміщених осіб до свого місця проживання, щоби малий та середній бізнес (МСБ) за найманих працівників продовжив сплачувати ЄСВ лише з мінімальної зарплати, а великі підприємства відновили сплату ЄСВ у довоєнному режимі, хоча з встановленням щорічного (протягом 7-10 років) зменшення розміру зарплат, з яких сплачується ЄСВ, до рівня передбаченого для МСБ.