"Нові" гарантії для бізнесу: чи зупинять вони безпідставні кримінальні провадження?

В умовах сучасної України проблема тиску правоохоронних органів на бізнес набуває все більшої гостроти. Підприємці стикаються з безпідставними обшуками, арештами рахунків та майна, а також із затягуванням кримінальних проваджень, що негативно впливає на економічний клімат країни. Такі дії не лише перешкоджають законній діяльності компаній, але й підривають довіру інвесторів та партнерів, яка під час війни є занадто цінною.

Підприємці дедалі частіше стикаються з підвищеним контролем з боку правоохоронних органів, що суттєво впливає на стабільність їхньої діяльності. Зокрема, ініціювання фактових кримінальних проваджень за сумнівними підставами створює ризики проведення раптових перевірок, обшуків, вилученням майна, накладенням арешту на активи та здійснення численних викликів на допити.

Ще одним інструментом тиску є суб’єктивний підхід правоохоронних структур до оцінки фінансових та господарських операцій. Органи правопорядку нерідко трактують їх на власний розсуд, що призводить до відкриття проваджень без належної правової або економічної аргументації. Внаслідок цього бізнес змушений витрачати значний час і ресурси на захист своєї позиції у судових та слідчих інстанціях.

Крім того, відновлення раніше закритих чи заморожених кримінальних справ стає дедалі поширенішою практикою. Це створює додаткове навантаження на підприємців, зокрема у вигляді нових перевірок, блокування операційної діяльності та залучення компаній у тривалі юридичні процеси.

Такі тенденції підривають довіру до правової системи держави та стримують інвестиційну активність, формуючи атмосферу невизначеності. За цих умов важливою складовою стабільного розвитку компаній є їхня правова захищеність та здатність оперативно реагувати на будь-які ризики, що виникають у взаємодії з правоохоронними органами.

У відповідь на цю проблему у Верховній Раді України зареєстровано законопроєкт "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення гарантій захисту суб’єктів господарювання під час здійснення кримінального провадження".

Законопроект має амбітну мету - створити ефективні механізми захисту суб’єктів господарювання у кримінальному провадженні та мінімізувати ризики незаконного втручання правоохоронних органів у їхню діяльність.

Зміни, що пропонуються даним законопроектом, прямо або опосередковано декларують намір закріпити певні гарантії для суб’єктів господарювання, як учасників кримінального провадження.

Більшість законодавчих пропозицій є виправданими та необхідними.

Автори даної законотворчої ініціативи пропонують деталізувати загальні правила застосування заходів забезпечення, що встановлюються в статті 132 Кримінального процесуального кодексу України, в частині того, що вони не допускаються, якщо слідчий, дізнавач, прокурор не доведе, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права, свободи чи законні інтереси юридичної особи.

Користь та доцільність такого доповнення можна пояснити, провівши аналогію з чинною редакцією даної правової норми (частина третя статті 132 Кримінального процесуального кодексу України), зі змісту якої фактично презюмується допустимість застосування до юридичної особи будь-яких заходів забезпечення в незалежності від виправданості чи невиправданості такого втручання у її права, свободи та законні інтереси. Навіть попри те, що така позиція суперечить позиції Європейського суду з прав людини.

Іншим гарним прикладом є спроба зафіксувати у частині першій статті 169 Кримінального процесуального кодексу України процесуальний 48-годинний строк для прийняття прокурором рішення про повернення тимчасово вилученого майна у випадку неподання ним до суду клопотання про накладення арешту після спливу 48 годин з моменту вилучення такого майна.

Така зміна є виправданою, оскільки на практиці сторона обвинувачення у більшості випадків просто ігнорує встановлену законом вимогу на майже негайне звернення до суду клопотання про накладення арешту на майно, що було вилучене.

Таким чином, суб’єкт господарювання, крім того, що позбавляється свого майна на невизначений і далеко не короткий термін часу, так ще й дане майно елементарно не набуває жодного процесуального статусу, адже зазвичай навіть речовим доказом його визнають до моменту накладення арешту вкрай рідко.

Позитивною видається й пропозиція встановити у статті 174 Кримінального процесуального кодексу України норму про можливість накладення арешту на майно не більше як на два місяці, з можливим послідовним продовженням (за зразком запобіжного заходу, коли кожні два місяці запобіжний захід переглядається). Принаймні, це не дає можливості відкладати питання арештованого майна на невизначений строк.

Загалом корисними видаються й пропозиції доповнити Кримінальний процесуальний кодекс України можливістю оскаржувати на стадії досудового розслідування такі ухвали як: про відмову у скасуванні арешту майна; про відмову у залученні експерта за клопотанням сторони захисту; про встановлення строку для ознайомлення з матеріалами та відмову у задоволенні клопотання.

Як відомо, одним із механізмів тиску на бізнес є розслідування фактового кримінального провадження органом досудового розслідування, якому не підслідні такі кримінальні правопорушення. Дуже часто уповноваженими особами свідомо здійснюється неправильна кваліфікація правопорушення (наприклад, по факту дії містять ознаки ухилення від сплати податків, тобто кримінальне правопорушення підслідне БЕБу, проте розслідуються Нацполом, як розтрата майна підприємства).

Загалом, сьогодні нічого не заважає стороні захисту звернутися до прокурора з клопотанням про зміну підслідності. Законопроектом пропонується це прямо прописати в Кримінальному процесуальному кодексі України та зобовʼязати прокурора розглянути таке клопотання протягом 10 днів.

Законопроектом пропонується доповнити правові приписи Кримінального процесуального кодексу України нормою, що перед початком обшуку особі, у житлі чи іншому володінні якої планується провести обшук, а за її відсутності - іншій присутній особі, пропонується видати зазначені в ухвалі предмети чи документи та/або вказати місце, де переховується розшукувана особа.

Фактично, це спроба закріпити на законодавчому рівні те, що вже реалізується на практиці. Легалізація вказаної практики на рівні закону може позитивно вплинути на ефективність обшуків. Адже у випадку добровільної видачі предметів та документів, дозвіл на відшукання яких надано ухвалою суду, відпадає необхідність у проведенні повноцінного обшуку, що значно економить час та ресурси як правоохоронних органів, так і власника житла чи іншого володіння.

Більше того, така норма може виступати додатковою гарантією для бізнесу від необґрунтованого та надмірного втручання правоохоронних органів. Однак законопроєкт не гарантує, що видача предметів та документів автоматично припиняє обшук. Остаточне рішення щодо проведення подальших слідчих дій залишається за слідчим.

Якби в законопроєкті чітко передбачили можливість завершення обшуку після добровільної видачі відповідних предметів та документів, це б значно зменшило негативний вплив слідчих дій на діяльність підприємств.

“При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження щодо юридичної особи чи її майна слідчим суддею, судом враховується необхідність забезпечення подальшої можливості сплати заробітної плати та обов’язкових платежів до бюджету.”, - ініціатива є об’єктивно позитивною. Проте варто зауважити, що норма досить загальна і не зрозуміло як вона буде реалізовуватися. Якби закон чітко визначав, як слідчий суддя має реагувати та які критерії враховувати, це дійсно гарантувало б захист прав бізнесу.

Таким чином, вбачається основне та найважливіше питання до таких змін - чи є можливим реальне виконання таких правових норм? Розглянемо детальніше ще декілька подібних пропозиції.

Зокрема автори законопроекту пропонують прописати у частині першій статті 169 Кримінального процесуального кодексу України, що тимчасово вилучене майно повертається особі за ухвалою слідчого судді, якщо слідчий суддя, суд не постановив ухвалу про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше сімдесяти двох годин із дня надходження до суду клопотання.

Попри це варто звернути увагу, що фактично ніщо не заважає слідчому судді чи суду замість ухвали про повернення майна, постановити через тиждень після надходження відповідного клопотання, ухвалу про накладення арешту на майно (що регулярно відбувається і сьогодні).

У будь-якому випадку, коли судова система в режимі максимального сприяння стороні обвинувачення, то є підстави (які грунтуються на реальному практичному досвіді) припускати, що такі норми не будуть застосовуватися на користь власника майна, на яке накладається арешт.

Крім того в чинній редакції Кримінального процесуального кодексу України діє норма (яку не пропонують змінювати), що клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

Тобто, нібито й прописана санкція - “майно повертається, якщо слідчий невідкладно не подав відповідне клопотання до суду”. Можна припустити, що було б правильно, якби законопроект запропонував, наприклад, конкретну санкцію “якщо до суду клопотання про накладення арешту на майно надійшло із порушенням встановленого частиною п’ятою статті 171 Кримінального процесуального кодексу України строку, суд відмовляє в задоволенні клопотання та зобовʼязує невідкладно повернути тимчасово вилучене майно власнику”. Тоді це був би дійсно дієвий механізм.

Законопроектом також пропонується доповнити статтю 174 Кримінального процесуального кодексу України новим пунктом, який закріплює, що клопотання про продовження строку арешту майна подається не пізніше п’яти днів до закінчення дії попередньої ухвали про арешт майна.

Постає логічне запитання - які наслідки, якщо таке клопотання подати за один день до закінчення дії попередньої ухвали? Відповідь очевидна - як і раніше наслідків немає. Тобто за порушення стороною обвинувачення встановлених в Кримінальному процесуальному кодексі України правил і надалі санкцій не передбачено. І таких санкцій не пропонується встановити.

Даною законодавчою ініціативою, крім іншого, висувається пропозиція внести зміни до частини п’ятої статті 182 Кримінального процесуального кодексу України, замінивши чинний правовий припис про те, що лише у виключних випадках слідчий суддя, суд може визначити розмір застави більше, ніж того вимагає закон, на норму: “якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою … покладених на неї обов’язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує вісімдесят чи триста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно”.

Фактично пропонується суду навіть не обґрунтовувати виключність ситуації, щоб можна було встановити непомірний розмір застави. Відверто, суди й сьогодні не хвилюються через необхідність обґрунтовувати ухвали, якими задовольняються клопотання сторони обвинувачення про обрання, застосування, продовження запобіжного заходу, у тому числі в частині встановлення непомірних розмірів застави.

По ідеї, призначаючи великий розмір застави, слідчий суддя, суд зобовʼязаний обґрунтувати виключність конкретної справи. Однак, законопроектом пропонується спростити для суду встановлення величезних, непомірних застав. Фактично, якщо говоримо про білокомірцеві кримінальні провадження, в яких практично завжди є обовʼязок визначати, одночасно із запобіжним заходом у виді тримання під вартою, альтернативний запобіжний захід - заставу, то існує реальна можливість встановлювати такі розміри застав, які стають безальтернативними триманню під вартою. Застава лише "на папері" стає альтернативою арешту, але фактично обирається найсуворіший запобіжний захід - тримання під вартою.

Згідно з чинною нормою процесуального закону, досудове розслідування кримінального провадження безальтернативно повинно бути розпочате не пізніше 24 годин з часу отримання заяви про вчинення кримінального правопорушення. На підставі такої заяви вносяться відомості в Єдиний реєстр досудових розслідувань і розпочинається досудове розслідування.

Законопроект пропонує доповнити норму, яку і так здебільшого ігнорують органи досудового розслідування, надавши їм можливість субʼєктивно, ще на етапі повідомлення про злочин, вирішувати починати досудове розслідування чи ні.

Зокрема пропонується, щоб особа, яка приймає заяву про злочин, одразу ж перевірила чи містить така заява відомості, які, на її особисте суб’єктивне переконання, містять достатні дані про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення.

Видається досить сумнівним підхід вирішувати питання можливості реалізації людиною свого конституційного права на доступ до правосуддя в залежності від суб’єктивної позиції осіб, що приймають заяви про злочин, без реальної перевірки обставин.

За чинної редакції статті 233 Кримінального процесуального кодексу України слідчий (дізнавач), прокурор у невідкладних випадках може увійти до житла чи іншого володіння особи до постановлення ухвали слідчого судді. Проте у таких випадках встановлюється законодавча вимога невідкладно після здійснення таких дій звернутися до слідчого судді із клопотанням про проведення обшуку.

При цьому частиною п’ятою статті 171 Кримінального процесуального кодексу України встановлюється обов’язок слідчого, прокурора звернутись до слідчого судді, суду із клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після вилучення такого майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, в якої воно вилучалось.

У той же час законопроектом пропонується збільшити строк для звернення із клопотанням про легалізацію невідкладного обшуку до 72 годин, проте пропозиції відповідним чином продовжити строк для звернення до суду з клопотанням про накладення арешту - немає.

Під час обшуку часто, в білокомірцевих кримінальних провадженнях, слідчі намагаються відшукати техніку (комп'ютери, носії інформації, мобільні телефони тощо).

У законопроекті пропонується доповнити Кримінальний процесуальний кодекс України нормою, згідно з якою участь спеціалістів у проведенні обшуку, під час якого планується відшукання електронних інформаційних систем, комп’ютерних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку, є обов’язковою.

Таким чином припускається ймовірність, що людина зі спеціальними знаннями зможе скопіювати усю наявну інформацію на таких технічних пристроях і відпаде необхідність їх вилучення.

Однак, вважаю, потрібно було б саме так й прописати, що спеціаліст зобовʼязаний саме скопіювати інформацію із електронних інформаційних систем, комп’ютерних систем або їх частин, мобільних терміналів систем зв’язку тощо.

В іншому випадку “роль” спеціаліста формально покладуть на одного із співробітників органу правопорядку і техніка й надалі буде вилучатися.

Законопроект має в цілому непогані ідеї, які мають перспективу щодо покращення ситуації хоча б на мінімальному рівні. Пропонується встановити певні правила гри, які б мали захистити бізнес від необґрунтованого тиску з боку органів правопорядку.

Однак, на моє переконання, через відсутність реальних санкцій за недотримання таких правил, існує ймовірність, що й правил не дотримуватимуться. Законопроект не містить дієвих механізмів, які б гарантували дотримання встановлених норм та притягнення до відповідальності винних у їх порушенні. Відсутність чітких санкцій за порушення строків подання клопотань, повернення вилученого майна, необґрунтоване встановлення непомірних розмірів застави створюють ризики для збереження існуючої практики тиску на бізнес.

Враховуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що законопроект, хоч і має позитивні аспекти, але все ж потребує доопрацювання. Необхідно встановити відповідальність за порушення встановлених норм та запровадити дієві механізми контролю за їх дотриманням. Тільки за умови реального забезпечення гарантій захисту суб'єктів господарювання можна буде говорити про ефективність запропонованих змін.

А до того часу, бізнесу й далі потрібно бути в повній готовності до надмірного інтересу зі сторони правоохоронців. У цій ситуації, важливою складовою стабільного функціонування будь-якої компанії є забезпечення її правової захищеності та здатність оперативно реагувати на будь-які ризики. Професійна підтримка юридичного радника допоможе підприємцям підготуватися до можливих кримінально-правових викликів, запобігти виникненню багатьох проблем, а у випадку настання спірних ситуацій - захистити свої права та інтереси.