"На Покрову Україна традиційно згадує своїх героїв. Їх ніколи небракувало народу, який всю свою тисячолітню історію боровся за свободу наперехресті ворожих інтересів. Маємо безліч перемог, але жодної виграної власноївійни. Боремося досі..."
Приблизно так я думав під час святкування 90-річчя поліції Польщі, колистояв на трибуні центрального варшавського плацу. Урочистості тривали довго,тож був час поміркувати над історичними символами, що оточували нас.
Ліворуч — рештки королівського палацу, який нині слугує пантеоном військовоїслави польського народу. На його колонах — дати перемог над хрестоносцями приГрюнвальді 1410 року, над османами при Відні 1683, над будьонівцями 1920 підВаршавою.
У глибині площі видно пам'ятник Головному Коменданту Пілсудському, якийпісля 140 років окупації на чолі Легіонів, відновив після 140 роківнезалежну польську державу.
По центру стоїть величезний пам'ятний хрест, зведений на місці, де моливсяза відродження Польщі Папа Іоан-Павло II в дні свого першого історичного візитуна батьківщину 1979 року.
Ці символи прямо пояснювали феномен невмирущого польського Фенікса, якийпостійно відроджував вільну державу, спираючись на подвиги своїх лідерів сили ідуху. Їх могили не тільки точки пам'яті, але й джерела поступу для поляків.
Доля України склалася інакше. Безжальна історія залишила нам розриті могилиЯрослава Мудрого, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Романа Шухевича.
І це теж символ. Символ країни, яку перемагали, вбиваючи лідерів і винищуючишляхту. Це перевірений спосіб уярмити націю.
Вільна шляхта прокладала дорогу до свобод, примусивши в 1215 англійськогокороля підписати Велику Хартію вольностей. Теж саме і в той же час робилаугорська шляхта, здобувши права "Золотої булли". За ними —французькі, польські й інші дворяни.
За тим потягнувся процес здобуття прав містян, оформлений Магдебурзькимправом, прав університетів, прав торгових гільдій — неперервний європейськийпроцес творення вільного громадянського суспільства.
З тієї англійської Хартії "Magna Carta" бере початок правоваєвропейська цивілізація. Без носіїв особистої гідності й національної гордостінема шансу стати частиною сучасної Європи. McDonald's неможливий без MagnaCarta. Спочатку права і свободи, за ними добробут.
Еліта вказує нації дорогу, відчуває не право, а обов'язок очолювати її. Унас же нащадок козацької старшини Павло Тичина в рік винищення мільйонівспіввітчизників Голодомором пише оду катам "Партія веде!". Під такіспіви вирощувалася сліпо-глухо-німа Хохляндія, де особисту гідність інаціональну волю закопували в безіменних могилах Биковні та ГУЛАГу.
Сотні років позбавлена еліт Україна трималась лише на пам'яті, що зачіпляласяза кургани козацьких гетьманів, Великого Тараса, Січових стрільців та УПА.
Розриті по всій країнімогили кричали "Не зрадь!". Щоб перестати бути дітьми поразок, вийтиіз зачарованого кола зрад, які поповнилися й зовсім свіжими, помаранчевими, намварто віднайти лідерів, гідних поваги. Не для того, щоб на них молитися, а щобчути програму майбутнього, сенс спільного життя.
Це особливо важливо зробити в час нинішнього спазму української історії,коли Лук'янівська тюрма знову поповнюється інакомислячими.
Для мене дуже важливо чути думки Івана Дзюби, Ярослава Грицака, ЛіниКостенко, Богдана Ступки, багатьох інших мислителів. Але в ці дні вся їхмудрість впирається в кричущу реальність брутальної розправи над Юлею.
Останній раз я її бачив на початку серпня, коли нас разом везли в автозаку,потім ми перемовлялися в сусідніх клітках-боксах Печерського суду. Про політикумайже не говорили, я старався жартувати, відволікаючи від навколишньогосюрреалізму.
Через 10 хвилин Хтось, хто насолоджувався дійством, наказав припинити нашеспілкування. Мене вивели, Юля лишилася в компанії двох бувалих дядьків знаколотими куполами на грудях. Що-що, а з моральними гальмами у ляльководівпроблем нема...
Та картина рукостискання через грати стоїть мені перед очима. Сплили тижні,а я відчуваю якусь вину за те, що не можу їй допомогти.
Французький історик Ренан говорив: "Нація — це щоденнийплебісцит". Янукович поставив руба питання цього плебісциту: чи здамо миодин із символів Помаранчевої революції?
Знаю, що до Тимошенко є багато претензій. Знаю, що вона не свята. Але хібане було інколи й більших помилок у людей, які є символами незалежної України —у Хмельницького, у Мазепи, у Петлюри, у Коновальця, у Чорновола?
Вже чую крик про різницю величин історичних постатей і нашого сьогодення.Але як би там не було, саме за Юлину косу всі ці 7 років витягувала нас Європаз Лабіринту тоталітаризму. І дуже здивувалася, коли на виході замість знайомоговсьому світу обличчя побачила самозадоволену пику Мінотавра.
Бог з ним, з Мінотавром, який не може без тваринного бажання помсти. Питанняв іншому — де ми в цьому дійстві? В Європі чи в задниці у Мінотавра? Маємо силувільних людей захищати свою честь і гідність чи як належить рабам мовчкиспостерігаємо за жертвоприношенням Юлі?
Хіба ще комусь не очевидно, що ми почули не вирок по справі громадянкиТимошенко, а озвучене вустами маріонетки в мантії остаточне рішення Януковичапро знищення свого єдиного реального конкурента?
Обивателям з "крайніх хат" нав'язують зручну думку, що це не їхнявійна, хай, мовляв, пани воюють як хочуть. Моя відповідь тут проста, в триходи.
Дайте собі відповідь, чи хочете ви й далі жити в режимі брехні тапограбування останніх 1,5 років?
Тим 90%, які дали негативну відповідь пропоную наступний крок. Вдивіться вобличчя усіх наявних політиків під час чергової політ-діареї на ТБ. Скажітьчесно — ви вірите, що хтось з них здатен спалити мости і піти до кінця протининішнього владного союзу олігархів і злодіїв у законі?
Ні, не дарма в Середньовіччя робили гармати з симпатичними жіночимиобличчями. Якщо хочемо зруйнувати гніздо узаконеного розбою на українськомуполітичному Олімпі, крок третій: Юлі — волю! Бо це не стільки її особиста якнаша з вами воля.
Ми живемо у важкі часи поразок, зневіри і серцевої недостатності між людьми.Щоб скоротити час до наступних перемог, треба не здавати тих, хто був попередув часи боротьби і не ламається в часи поразки.
Ми не маємо права на песимізм і байдужість. Не маємо часу на перевірку, чинасиплять нащадки черговий курган лідеру, і аж тоді, переконавшись в йоговисокій оцінці, знову підніматись зі співом "Ще не вмерла Україна".
Вже досить в Україні тих курганів посмертної любові. Маємо діяти,пам'ятаючи, що фронт проходить не по партійним, а по морально-ідеологічнимознакам.
На порядку денному загальнонаціональне об'єднання людей, яким є що втрачати.
Середньому класу — бізнес, інтелігенції — переконання, молоді — майбутнє,ветеранам — повагу.
Вироком Юлі режим Мінотавра ставитьнас перед вибором: рабство в мовчанні або честь і гідність в опорі. Формидій хай вибере кожен сам. Як казав Теодор Рузвельт: "Роби, що можеш, зтим, що маєш, там, де ти є!".
P.S. Автор не претендує ні на особистий курган, ні на місце в партійномусписку.
Юрій Луценко, Лук’янівське СІЗО, 12.10.2011 року . УП .